ГЛАВА 52

Емілія.

Ви, мабуть, гадаєте, що я зрадила своїй мрії співати на великій сцені? Ні. Просто тепер я не впевнена, що прагну саме слави. А можливо…

Я намагаюся уповільнити власні думки, але це марно — вони знову і знову повертаються до однієї людини.

Добре. Продовжу. Просто…
Хоча — ні, зовсім не просто. Бо я зрозуміла: для справжньої насолоди від співу, для впевненості в собі мені не вистачає його підтримки. Саме його.

Шкода лише, що до цього усвідомлення я йшла так довго. Це був не один і навіть не два кроки. Шлях — від ненависті до любові. Хоча, яка там ненависть? Від самого початку були лише емоції. Різні, яскраві, як кольори веселки.

Так, тепер я знаю, як називається те, що я відчуваю. Але… ні, про це поки що тс-с. Я мушу сама розплутати цей клубок.

Зараз же лаштунки знову повільно підіймаються, і я виходжу на сцену. Починаю співати.
З-під широкого краю капелюшка намагаюся розгледіти глядачів. Он, навіть Толіка знайшла. А от того, кого понад усе хотілося б побачити — немає.

Після виступу Анна й Люся, як у злагодженому дуеті, взялися мене вмовляти:

— Врешті-решт ти нічим не ризикуєш. Твої гроші — мізер у порівнянні з тим, що він готовий вкласти, — переконувала Анна.

— Я згодна, — одразу ж підтакнула Люся.

«А мені не потрібні його гроші. Взагалі.»

— Такий голос занапастиш, — не здавалася Анна. — Сцена клубу — зовсім не твоє місце.

Напевно, вже й про свій відсоток домовилася з Толіком, раз так впевнено мене «вмовляє»…

Я навіть усміхнулася від цієї думки.

— Добре! — здалася я, розуміючи, що просто так вони не відчепляться.

«Зарплата ж скоро, без грошей не залишусь», — втішила себе.

— От і чудово, — зраділа Анна. — Завтра все владнаю.

— А я завезу гроші, — підхопила Люся.

«Прекрасно. Все вирішили без мене», — тільки зітхнула я.

Мої вихідні минули одноманітно: прибирання нової квартири, та дрібний ремонт, розкладання речей, нескінченні балачки з Люсею. Увечері — ще один виступ у клубі. Знову без Марка.
Здається, він навмисно уникає місць, де може мене зустріти.

Час тягнувся нестерпно повільно. Навіть хатні клопоти не рятували від думок про нього.
І марно я сподівалася, що за вихідні його ставлення до мене зміниться. У понеділок усе було, як і раніше: холодне привітання, короткі інструкції — і все.

Та цього дня мене чекала несподіванка.
До офісу завітала Маруся разом із батьком. Поки чоловіки щось обговорювали в кабінеті Марка, дівчинка залишилася зі мною.

— То як твої справи? — діловито поцікавилася вона й зручно вмостилася на краю мого столу.

Я дістала із шухляди шоколадку — ту саму, яку сховала там поруч із грошима за шпигування.

— Дякую! — Маруся аж засвітилася від радості. — Ну, що нового? — видала вона крізь повний рот шоколаду.

— Нового мало, а справи… не дуже, — зізналася я.

— Що таке? Знову посварилися з Марком? — вона навіть відповіді не чекала, тільки закотила очі. — Дорослими бути так нудно. То що сталося цього разу?

— Він побачив фото, де я з іншим чоловіком. Хоча той мені й близько не подобається… — важко зітхнула я.

— А Марк подобається? — миттю влучила у ціль мала.

Я промовчала. Але Маруся сприйняла це мовчання саме так, як їй хотілося: шоколадні губи розтягнулися в задоволеній усмішці.

— Він про це знає? — серйозно запитала вона.

— Ні.

— Ну, то скажи йому!

— Як?.. — здивувалася я.

— Пф! Як-як! Ротом! — видала вона, наче сказала очевидну істину, яку дорослі просто не здатні збагнути.

«От би й справді все було так просто. І всі проблеми зникали, як цей шоколад…»

— Для цього потрібен привід, — відповіла я.

— Привід, кажеш? — замислилася Маруся. — А річниця заснування дядькового бізнесу тобі підійде? Вже цієї п’ятниці. Зазвичай це дуже круте свято! Я теж піду, але лише вдень. А ввечері — у дорослих своя програма.

«Річниця компанії… Хм. А це ідея! Що б я робила без цієї малої бешкетниці?»