ГЛАВА 51

Емілія

«Що ж сталося далі в той злощасний день, коли зробили ті кляті фото?» — впевнена, саме це хочете запитати.

Хоч і з чималим запізненням, але Анна все ж приїхала. Їй завадила прибути вчасно дорожня пробка.
Від утоми я вже слабо сприймала інформацію, більше кивала, ніж слухала. Та запам’ятала точно: Анатолій захотів подивитися мій виступ наживо. Потім поцікавився, якими коштами я володію, і почав довго й красномовно розписувати, як усе відбуватиметься…
Ще година такого «Толікового» монологу — і в мене почала паморочитися голова та сіпатися око. А от Анні, схоже, подобалося: вона активно брала участь у розмові.

Нарешті вечеря закінчилася. Анатолій довго шукав гаманець, потім ще й перебирав купюри. Добре, що я замовила лише салат. Чесно, кілька разів мене тягнуло заплатити за себе, але Анна стримала.

— У багатих свої причуди, — прошепотіла вона мені на вухо.

Сутужно зітхнула. Можливо, вона й справді мала рацію.
Отак і завершився вечір.

Далі — батьківська домівка. Накидала у сумку речі першої потреби, прийняла душ і миттєво заснула.
Добре, що батько був надто зайнятий і не розпитував.

Ну а далі ви знаєте…
Тільки от хто та «добра людина», що зробила ті фото й надіслала Маркові?

Від самої думці про нього серце знову стиснулося неприємним щемом.
Я зовсім не хочу, щоб він мене ігнорував!
Хоча… Марк помічає мене. Але його холодний, беземоційний тон, наче я просто пересічна працівниця, наганяє смутку.

— Марк Вікторович у себе? — висмикнула мене з думок ця жаба Ліза.

«Чому не можна сказати, що його немає, щоб вона хутко зникла?»

— Пф! Ти що, води в рота набрала? — склала руки на грудях.
— Шеф просив не турбувати, — процідила я. Напівправда, але підпускати до нього цю… аж ніяк не входило в мої плани.
— То зателефонуй йому і запитай, можливо, він знайде для мене час, — наполягала Лізка.

Зняла слухавку, серце вдарило частіше. Пульс віддає десь у скронях.

— Слухаю, — озвався його спокійний голос.

«Це я тут до сліз нервую, а він, мабуть, почувається цілком добре!» — зробила висновок по його інтонації.

— До Вас Єлизавета з паперами на підпис, — відповіла я стримано.
— Ліза? Нехай заходить! — швидко промовив.

«Ар-р! Яка злість! «Ліза… нехай заходить…» Та хай під три чорти ліпше йде!»

Вона переможно всміхнулася, а перед дверима ще й озирнулася, обвівши мене принизливим поглядом.

«Що там відбувається? Чому вона так довго не виходить з його кабінету?»

Ну добре. Раз для Лізоньки в нього є час — то буде й для інших!
«Влаштуємо тобі, Марку, день відчинених дверей! Щоб до вечора в тебе око сіпалося! Думав, покрутиш перед моїм носом якісь фото — і я одразу вибачатимусь? Або ще краще — на коліна видерусь до тебе?»

На останньому слові я зам’ялася. Бо, правду кажучи, потрапити в його обійми таки хотіла б… але хтось свій шанс уже прогавив.

— Як поживаєш, красуне? — а ось і Єгорка з’явився. Того вже точно не чекала.
Хоча!..

— Єгорчику, допоможи мені, будь ласка. Щось мій ноутбук страшенно тупити почав. Не поглянеш, у чому справа? — промуркотіла я, встаючи зі стільця.
— Зараз спробую, — увімкнув розумника.

— Дякую, Марку Вікторовичу… — у дверях кабінету з’явилася ця солодка парочка.
Лізка тільки й того, що не заглядала йому в рота. Вона щось цвірінькала, але Марк уже переключив увагу на Єгора. Пощастило ж йому, бідасі. На мене ж шеф навіть не глянув.

— Єгоре! Що ти тут забув? — холодно цідить.
— Емілія попросила допомогти… з комп’ютером, — починає заїкатися хлопець.
— Еміліє, доки без діла, віднеси документи у відділ кадрів, — Марк повертається до мене з трьома важкими теками.

— Я допоможу… — тихо запропонував Єгор.
— Сиди! — наказав Марк. — Здається, ти щось робиш.
— Так! — закивав мій горе-залицяльник.

Решта дня пройшла не краще. Ми обоє вперті, мов ті віслюки. Я так і не знайшла в собі сміливості на відверту розмову, він — холодна неприступність.

Увечері з Люсею заїхали по мої речі й попрямували до нового помешкання.

— Ця квартира чудова! — з придихом вигукнула Люся.
— Так, — сумно відповіла я.

Мала б радіти новій домівці, але з думок ніяк не йде Марк.
Я швиденько пересказала подружці про знайомство з Анатолієм.

— Супер! Вітаю! — радісно заплескала вона в долоні.
— Я б на твоєму місці не так раділа, — пригостила її чаєм.
— Чому ні? А якщо це твій шанс? — підбадьорила Люся.

«Мій шанс…» — подумки повторила я.
А якщо я вже не хочу тієї слави? Що тоді робити з нею?

— Ось, поглянь! — п’ятдесят тисяч переглядів і море позитивних відгуків на ютубі. Твоя зірка вже загорілася! — простягнула вона мені телефон.
 — Угу, — тільки й видала я.
 — Що за кислий вираз, наче чай без лимона? — здивувалася подружка.
 — Не знаю, — чесно зізналася. — Якесь дивне передчуття.
 — Передчуття, чи справа знову в тому Марку? — примружила очі Люся.
 — Чому одразу в Марку? — злякано запитала я.

«Вона що, бачить мене наскрізь?»

— Я знаю тебе не перший рік і вивчила цей твій стражденний погляд, — наче відповіла на мої думки Люся.

Напевно, по тому, як я одразу зашарілася, подруга зрозуміла: вхопила суть моїх переживань.
Я вже була готова зізнатися у всьому: і про зближення з Марком, і про ті кляті фото… Але дзвінок від Анни на мій телефон зруйнував момент.
Моє одкровення так і не відбулося — принаймні не цього разу так точно.

І знаєте, я вже починаю думати: мене можна сміливо брати в розвідку. Жоден агент із мене клещами не витягне правди.
Коли це я стала такою потайною?