ГЛАВА 50

Марк

Щосили стискаю кермо автівки. Добре, що зупинився біля узбіччя, а не витиснув газ на максимум.

На смартфоні, пожбуреному на сусіднє сидіння, ще досі світяться фото, надіслані з невідомого номера.

Як же чіпляє!
 Пофіг, хто їх надіслав. Важливе інше — часу більше немає. Кожен раз, коли я намагався наблизитися до Емілії, вона робила два кроки назад. З жодною жінкою я не був таким терплячим. Чекав, поки вона звикне до мене. Поки підпустить…

Я не знаю, хто той тип, що сидів поруч із нею на фото. Достатньо й того, що він тримав її за руку.

— Трясця! — вигукую й б’ю долонею по керму.

Емоції зашкалюють.
Відкидаюся на спинку сидіння й заплющую очі. Напевно, попереду — найважчі години за останній час.

Блін, я ж розумію: вона нічого мені не винна. Ми ще не пара. Між нами, по суті, нічого й не було. Але всередині шкрябає нестерпно.

Майже на автопілоті дістаюся додому.
Влаштовую собі виснажливе тренування.
Дві пігулки снодійного — і нарешті забуття до самого ранку.

Уранці купую міцну каву в найближчій кав’ярні й прямую до офісу.

Щойно переступив поріг — Емілія вже на робочому місці.
Тихо привіталася, посміхаючись, як десятки разів раніше.
 Її реакція навіть звеселила — як завжди, не знає, куди подіти очі.

— Еміліє! — зупиняюся поруч.
— Що? — піднімає погляд, її очі вмить загоряються.

Проводжу її поглядом згори донизу… Її очі, спокусливо підведені губи з рожевим блиском, напівпрозора тканина блідо-блакитної сорочки. І ревнощі знову стискають мене сталевими лещатами.

Стоп! Досить витріщатися. Пауза й так затягнулася. Стискаю пальцями стаканчик — ще мить, і гаряча кава виллється на підлогу.

— Через десять хвилин зайди до мого кабінету, — кажу рівним голосом, хоча всередині вирує полум’я.

Зачинившись у своєму кабінеті, опускаюся в крісло.
 Тремтячою рукою підношу стаканчик до рота. Але від натиску кришка відскакує, і кава проливається на мене.

Нашвидкуруч розстібаю мокру сорочку, знімаю її, дістаю серветки.
Саме в цей момент у кімнату заходить Емілія.

Вона злякано зупиняється, ковзаючи поглядом по моєму напівоголеному тілу.
— Забруднив сорочку кавою, — пояснюю.
— Ясно, — тихо каже.
— Зібрала вчора речі? — питаю, витираючи груди серветками.
— Речі? — кліпає очима. — Не зовсім… — знітилася.
— А що так? Плани змінилися? — підходжу ближче.

Емілія

Хочу відвести очі від Марка — і не можу.
Тонка тканина білої майки нічого не приховує, лише підкреслює його досконалу статуру. Мене кидає то в жар, то в холод.

— Так… зустріч, якої не планувала, — відповідаю на автоматі. Лише тоді розумію, що бовкнула  зайве.
— Ця? — він дістає смартфон і показує фото з Анатолієм, зроблене саме в момент, коли той торкався моєї руки.

Серце завмирає.
— Ти шпигував за мною?
— А треба? — його вилиці напружуються, він відходить і дістає з шафи чисту сорочку.
— Ні! — кажу вперто.
— І я так думаю, Еміліє! — промовляє сердито.

— Напевно, досить грати один з одним, правда? — накидає нову сорочку й повільно застібає гудзики.

Я мовчу, відчуваю лише, як тіло тремтить від напруги й важкого передчуття.
— Що ти маєш на увазі? — питаю, намагаючись зрозуміти, куди він хилить.
— Я спробував, Еміліє. Але в мене не вийшло.
— Не вийшло що? — ледве стримую сльози.
— Зробити так, щоб ти не сахалася мене кожного разу! — його брови сходяться на переніссі. — Тож не збираюся тебе більше силувати.

Я кусаю губи, але мовчу.
 Він сумно усміхається, приймаючи моє мовчання за підтвердження.

Хочеться кричати. Заперечити! Сказати, що того чоловіка бачила вперше, пояснити все… і не можу. Розповісти зараз — означає зізнатися у всьому, відкритися, хто я. Чи готова я на це?

— І що тепер між нами? — питаю тремтячим голосом, молячись не розплакатися.
— Лише робочі моменти. Доки батько не підшукає тобі обіцяну вакансію. А потім я щезну з твого життя, як ти давно мрієш! — сухо відповідає він.

«Щезне? Але ж я вже давно цього не хочу!» — повторюю подумки знову і знову.