ГЛАВА 48

Емілія

Після нашого повернення на роботу ми з Марком розійшлися по своїх місцях. Поклала поряд аркуш із переліком нагальних справ. Перший пункт — нарада… і далі по тексту.

Напевно, зараз просто лусну, якщо спочатку не зателефоную подружці. Підстрибую на стільці від радості, як мала дівчинка, що отримала омріяну іграшку. Тільки я вже давно не мала, а подарунок зовсім не дитячий, але від цього не менш бажаний!

— Тобі що подарував?! — вигукує Люся у слухавку. — Здуріти можна!

— Сама в шоці… — шепочу я.

— Це ж зовсім інше життя, — мрійливо протягнула вона.

— Так! — погоджуюся. — Я скину адресу. Але сьогодні ще ночуватиму вдома, треба зібрати речі.

— Звичайно, звичайно! — швидко додає Люся. — Ти ж пам’ятаєш, що завтра в тебе виступ у клубі?

— Так! — кажу тихенько, озираючись навсібіч. Бо Марк має звичку підкрадатися непомітно, як минулого разу. — Вибач, люба, мушу бігти! Купа завдань.

— Я запостила шматочок твого відео в соцмережі, — буденним тоном проспівала Люся за мить до того, як я вже натискала на відбій.

— Ти що зробила?!

Я це вигукнула? Ну добре, якщо й не вигукнула, то в голосі явно додалося децибелів.

— Десять тисяч переглядів! — почала виправдовуватися вона. — Понад тисяча лайків. І це лише за добу!

— Люсю-ю! — обурено видихнула я. — Про таке хіба не питають?!

— Знала, що ти будеш тягнути й вагатися. А я б переконала тебе, та тільки нервів би втратила купу. А ще ти б переживала… — сипала аргументами подружка.

— Тобто ти просто поставила мене перед фактом? — підсумувала я.

— Ну не сердься! Це ж успіх! Хіба ні?

— Що вже тепер… — закочую очі. — Зустрінемося, поговоримо. А зараз мушу бігти.

Наступні години почувалася, як білка в колесі. Вперше перепочила лише тоді, коли персонал почав розходитися по домівках.

І тільки-но спробувала розслабитися, як почулися кроки — двері кабінету шефа відчинилися.

— Тебе підкинути додому? — запитав Марк.

— Ні, дякую! — поспіхом відказала я.

— Ось, тримай! Ти забула це в моєму кабінеті, — простягнув мені букет троянд і той клятий конверт.

— Дякую… — відповіла кволо.

Конверт ще можна сховати глибше в шухляду, щоб не муляв очі, а от із квітами такий номер не пройде.

Марк теж не квапився йти. Стоїть поруч, переминається з ноги на ногу.

— Це Єгор? — раптом поцікавився він.

— Що — Єгор? — миттєво увімкнула дурненьку.

— Квіти подарував!

— Чому саме він?! — обурилася я.

— Бо тільки він крутиться біля приймальні щоразу, як ти з’являєшся в офісі!

— То скажи йому, хай не крутиться, якщо він тебе дратує! — тягнуся до сумочки, щоб утекти при першій нагоді.

— Мені до нього байдуже! Я лише хочу, щоб він тримався від тебе подалі! — різким рухом Марк схопив мене за зап’ясток, і вже за мить я опинилася в його обіймах. — Повечеряєш зі мною сьогодні? — нахиляється ближче.

— Мені здається, пане начальнику, чи ви залицяєтеся до мене? — заглядаю йому в очі.

— А ти як думаєш, Еміліє? — усміхається.

— Думаю, що хтось заборгував мені солідну премію згідно з нашою домовленістю, — шепочу у відповідь.

— Мене це мало хвилює! Бо справді чіпляє зовсім інше… точніше інша! — ще ближче нахиляється до моїх губ. — То що з вечерею?

— Вибач, Марку! Іншим разом. Сьогодні переїзд і купа справ… Сам розумієш! — відповідаю винуватим голосом, хоча спокуса лишитися була шалена.

Виявляється, у його обіймах значно приємніше, ніж у суперечках із ним. Зараз розумію: ми з Марком маємо більше спільного, ніж я думала. І перше враження про нього було хибним — я це давно відчула, тільки не хотіла визнавати. Треба було спершу самій прийняти, що він аж надто мене приваблює як чоловік. І що доводиться постійно тікати, щоб він не здогадався…

— Що ж… я чекаю вже довго, — сумно усміхнувся він. — Почекаю ще один день. Але доведеться компенсувати! — легенько цілує в скроню.

Мене одразу кидає в жар — чи від його близькості, чи від розчарування, бо розумію: на сьогодні це все.

— Дякую… — шепочу самими губами.

— Будь чемною! — гукає він услід, та ліфт уже замикає за мною свої лещата.

Озираюся на будівлю й ловлю себе на усмішці. Цікаво, те, що я зараз відчуваю, і є закоханість? Не встигла відповісти собі, як мій телефон завібрував. На екрані — Анна, менеджер клубу.

— Алло! — беру слухавку.

— Привітики! Еміліє, тут така справа! Один меценат зацікавився твоїм виступом. Довга історія… У двох словах: він хоче профінансувати запис твого першого кліпу! Уявляєш? Зважаючи на популярність твого відео в YouTube, це цілком реально! — випалила вона на одному диханні.