ГЛАВА 48

     Емілія.

     Після нашого повернення на роботу ми з Марком розійшлися по нашим робочим місцям. 

    Поклала поряд з собою папірець з переліком нагальних справ. Перший пункт нарада… і далі по тексту.

     Напевно лусну зараз, якщо спочатку не зателефоную подружці. Підстрибую на стільці від радощів, як та мала дівчинка, яка отримала в подарунок омріяну річ. Тільки я вже давно не мала, а подарунок геть не дитячий, але від цього не менш омріяний! 

- Тобі що подарував? - вигукує Люся в слухавку мого стільникового телефона. - Здуріти можна! 

- Сама в шоці. - шепочу я.

- Це ж зовсім інше життя. - мрійливо продовжила подружка. 

- Так! - погоджуюся з нею. - Я скину адресу. Правда сьогодні ще ночуватиму в батьківському домі. Треба зібрати деякі речі.

- Звичайно, звичайно! Сьогодні теж маю справи! - додала Люся. - Ти ж пам’ятаєш, що завтра в тебе виступ у клубі? 

- Так! - промовляю тихенько і роззираюся на всі боки чи бува ніхто не підслуховує. Бо Марк має звичку підкрадатися неочікувано, як минулого разу. - Вибач, люба, маю вже бігти! Треба виконати купу завдань!

- Я запостила в соц мережу шматочок твого відео. - буденним тоном проспівала Люся, за мить до того, як я збиралася натиснути на відбій.

- Ти що зробила? 

     “Я що вигукнула останню фразу? Ну добре, якщо не вигукнула, то в моєму голосі явно прибуло децибел!”

- Десять тисяч переглядів. - почала виправдовуватися вона. - Більше тисячі лайків. І це лише перша доба!

- Люсюю! - обурено відповіла. - Про такі речі хіба не треба запитувати? 

- Я знаю про твою нерішучість та сором’язливість! І впевнена, що врешті решт переконала б тебе, але це все мої нервові клітини! А ще, ти б переживала… - сипала подружка аргументами. 

- То ти вирішила просто повідомити мені про те що вже зробила! - підсумувала я.

- Ну не сердься! - спробувала заспокоїти мене товаришка. - Це ж успіх! Хіба ні!?

- Що вже! Пізно ображатися, коли справу зроблено! - закочую очі під лоба. - Зустрінемося, поговоримо, а зараз і справді маю вже бігти. 

     Наступні години, відчувала себе, як та білка в колесі. Перший раз присіла коли весь персонал почав розбрідатися додому.

      Тільки но спробувала розслабитися, як почувся шерех і двері шефа відчинилися.

- Тебе підкинути додому? - запитав Марк.

- Ні, дякую! - поспішила відповісти я.

- Ось! Твої речі! Ти забула їх в моєму кабінеті. - простягнув мені букет троянд та той клятий конверт.

- Дякую! - кволо відповіла.

     І якщо конверт можна було хутко запхати до шухляди, подалі від власних очей, щоб зайвий раз не нагадував про той інцидент, то з квітами цей варіант не пройде.

     Ще й Марк не поспішає йти, стоїть зовсім поряд переминаючись з ноги на ногу.

- Це Єгор? - неочікувано поцікавився він.

- Що Єгор? - одразу увімкнула дурненьку.

- Подарував тобі квіти! - відповів мій шеф.

- Чому саме він? - обурилася я.

- Бо тільки він огинається біля приймальні весь час, варто було тобі з’явитися в нашому офісі!

- То скажи йому, хай не огинається! Якщо тебе він так турбує! - тягнуся за своєю сумочкою, щоб при першій же спробі накивати п’ятами.

- Мені до нього немає діла! Я лише хочу, щоб цей хлоп тримався від тебе подалі! - швидким та вправним рухом спіймав мене за зап’ясток руки, а вже за мить я опинилася в його обіймах.

- Повечеряєш зі мною сьогодні? - запитує, нахилившись ближче до мене.

- Мені здається, пане начальнику, чи Ви залицяєтеся до мене? - зазираю йому в очі.

- А ти як думаєш, Еміліє? - посміхається Марк.

- Я думаю, що хтось заборгував мені солідну премію до платні, згідно нашої першочергової умови! - шепочу у відповідь.

- Мене це не хвилює! Бо справді чіпляє зовсім інше… вірніше інша! - нахиляється ще нижче до моїх губ. - То що з приводу вечері?

- Вибач, Марку! Іншим разом! Сьогодні правда ще купа справ. Переїзд і все таке, сам розумієш! - винуватим голосом відповідаю, хоча справді спокуса провести з ним час чимала. 

     Виявляється перебувати в його палких обіймах набагато приємніше чим гиркатися з ним. 

    Чомусь зараз приходить розуміння того, що насправді у нас дуже багато спільного, і ми схожі по темпераменту. І що перша думка про нього хибна, я це зрозуміла вже давно. Просто довгий час відмовлялася це визнавати. Треба було спочатку самій це прийняти. Потім зрозуміти, що він аж занадто мене приваблює як чоловік. А ще встигати бігати від Марка, щоб він бува про це не здогадався! 

- Що ж! Я чекаю тебе вже довше! - сумно посміхається. - Почекаю ще один день. Але прийдеться компенсовувати! - цілує легенько в скроню, а мене одразу кидає в жар, чи то від його близькості, чи то від розчарування, бо розумію, що на сьогодні це все!

- Дякую! - промовляю самими губами.

- Будь чемною! - вигукує вслід, та я вже не встигаю відповісти, бо лещата ліфта щойно зачинилися за мною.

     Озираюся на будівлю. Ловлю себе на тому, що посміхаюся.

     “Цікаво, те що я зараз відчуваю  і є закоханість?”

     Не встигаю сама відповісти на своє питання, як мій стільниковий телефон почав розриватися.

     На екрані висвітився абонент - Анна менеджер клубу.

- Алло! - прийняла виклик я.

- Привітики! Еміліє, тут така справа! Один меценат зацікавився твоїм виступом, це така довга історія… У двох словах, він хоче проспонсорувати запис першого кліпа. Ризикнути! Зважаючи на стрімко зростаючий рейтинг твого виступу в  youtube. - швидко видає Анна, наче перед нею поставили завдання встигнути за одну хвилину.