ГЛАВА 48

Емілія

Після нашого повернення на роботу ми з Марком розійшлися по своїх місцях.
Поклала поряд аркуш із переліком нагальних справ. Перший пункт — нарада… і далі по тексту.

Напевно, зараз просто лусну, якщо спочатку не зателефоную подружці. Підстрибую на стільці від радості, як маленька дівчинка, що отримала омріяну іграшку. Тільки я вже давно не мала, а подарунок зовсім не дитячий, але від цього не менш бажаний!

— Тобі що подарував?! — вигукує Люся у слухавку. — Здуріти можна!
— Сама в шоці… — шепочу я.
— Це ж зовсім інше життя, — мрійливо протягнула вона.
— Так! — погоджуюся. — Я скину адресу. Але сьогодні ще ночуватиму вдома, треба зібрати речі.
— Звичайно, звичайно! — швидко додає Люся. — Ти ж пам’ятаєш, що завтра в тебе виступ у клубі?
— Так! — кажу тихенько, озираючись навсібіч. Бо Марк має звичку підкрадатися непомітно, як минулого разу. — Вибач, люба, мушу бігти! Купа завдань.
— Я запостила шматочок твого відео в соцмережі, — буденним тоном проспівала Люся за мить до того, як я вже натискала на відбій.
— Ти що зробила?!

«Я це вигукнула? Ну добре, якщо й не вигукнула, то в голосі явно додалося децибелів.»

— Десять тисяч переглядів! — почала виправдовуватися вона. — Понад тисяча лайків. І це лише за добу!
— Люсю-ю! — обурено видихнула я. — Про таке хіба не питають?!
— Знала, що ти будеш тягнути й вагатися. А я б все одно переконала тебе, та тільки нервів би втратила купу. А ще ти б переживала… — сипала аргументами подружка.
— Тобто ти просто поставила мене перед фактом? — підсумувала я.
— Ну не сердься! Це ж успіх! Хіба ні?
— Що вже тепер… — закочую очі. — Зустрінемося, поговоримо. А зараз мушу бігти.

Наступні години почувалася, як білка в колесі. Вперше перепочила лише тоді, коли персонал почав розходитися по домівках.

І тільки-но спробувала розслабитися, як почулися кроки — двері кабінету шефа відчинилися.

— Тебе підкинути додому? — запитав Марк.
— Ні, дякую! — поспіхом відказала я.
— Ось, тримай! Ти забула це в моєму кабінеті, — простягнув мені букет троянд і той клятий конверт.
— Дякую… — відповіла  кволо.

Конверт ще можна сховати глибше в шухляду, щоб не муляв очі, а от із квітами такий номер не пройде.
Марк теж не квапився йти. Стоїть поруч, переминається з ноги на ногу.

— Це Єгор? — раптом поцікавився він.
— Що — Єгор? — миттєво увімкнула дурненьку.
— Квіти подарував!
— Чому саме він?! — обурилася я.
— Бо тільки він крутиться біля приймальні щоразу, як ти з’являєшся в офісі!
— То скажи йому, хай не крутиться, якщо він тебе дратує! — тягнуся до сумочки, щоб утекти при першій нагоді.
— Мені до нього байдуже! Я лише хочу, щоб він тримався від тебе подалі! — різким рухом Марк схопив мене за зап’ясток, і вже за мить я опинилася в його обіймах.

— Повечеряєш зі мною сьогодні? — нахиляється ближче.
— Мені здається, пане начальнику, чи Ви залицяєтеся до мене? — заглядаю йому в очі.
— А ти як думаєш, Еміліє? — посміхається.
— Думаю, що хтось заборгував мені солідну премію згідно з нашою домовленістю, — шепочу у відповідь.
— Мене це мало хвилює! Бо справді чіпляє зовсім інше… точніше інша! — ще ближче нахиляється до моїх губ. — То що з вечерею?
— Вибач, Марку! Іншим разом. Сьогодні переїзд і купа справ… Сам розумієш! — відповідаю винуватим голосом, хоча спокуса лишитися була шалена.

Виявляється, в його обіймах значно приємніше, ніж у суперечках із ним.
Зараз розумію: ми з Марком маємо більше спільного, ніж я думала. І перше враження про нього було хибним — я це давно відчула, тільки не хотіла визнавати. Треба було спершу самій прийняти, що він аж надто мене приваблює як чоловік. І що доводиться постійно тікати, аби він не здогадався…

— Що ж… я чекаю вже довго, — сумно усміхнувся він. — Почекаю ще один день. Але доведеться компенсувати! — легенько цілує в скроню.

Мене одразу кидає в жар — чи від його близькості, чи від розчарування, бо розумію: на сьогодні це все.

— Дякую… — шепочу самими губами.
— Будь чемною! — гукає він услід, та ліфт уже замикає за мною свої лещата.

Озираюся на будівлю й ловлю себе на усмішці.
«Цікаво, те, що я зараз відчуваю, і є закоханість?»

Не встигла відповісти собі, як мій телефон завібрував.

На екрані — Анна, менеджер клубу.

— Алло! — беру слухавку.
— Привітики! Еміліє, тут така справа! Один меценат зацікавився твоїм виступом. Довга історія… У двох словах: він хоче профінансувати запис твого першого кліпу! Уявляєш? Зважаючи на популярність твого відео в YouTube, це цілком реально! — випалила вона на одному диханні.

«Ох і Люська… Тепер і Анна знає про запис! А якби подруга не зізналася мені завчасно — я б зараз просто кліпала очима!»

— А від мене що потрібно? — намагаюся зібрати думки.
— Давай зустрінемося втрьох за пів години. Я скинула локацію — ресторан на Подолі. Встигнеш?
— Не знаю… А для чого?
— Щоб обговорити деталі, дурненька! Це твій шанс! Не бійся, я буду поруч. Це лише вечеря! Чи ти думаєш, що можна стати відомою без зв’язків і фінансових вкладень? — наполягала Анна.
— У мене є певні заощадження…
— Не сміши мене! — розсміялася. — Ти знаєш, скільки коштує розкрутка? Мені б такий шанс — я б не стирчала в цьому клубі. Але в мене немає твого голосу, а безталанних вистачає! Годі сперечатися, за пів години все вирішимо! — і кладе слухавку.

«Що робити?..» — думаю, зупинившись біля узбіччя.

За цей час я встигну. І я буду не сама. Зате потім не докорятиму собі, що втратила можливість. Та й Люся мене «з’їсть», якщо дізнається, що я прогавила такий шанс!