ГЛАВА 47

     Марк.

     Десять хвилин до останніх подій.

    Доторкнувся кінчиками пальців до ніжних пелюсток білих троянд, які Емілія залишила в моєму кабінеті, разом зі своєю “винагородою” у конверті. 

     “Отже, хтось насмілився спробувати підбити клинці до моєї помічниці?”, - припустив.

     Чому я впевнений, що це лише спроба? Ну, хоча б тому, що вона сама достеменно не знає від кого квіти. Навіть вирішила, що вони від мене. 

     Якщо чесно, то ідея з квітами теж відвідувала мої думки, але якийсь бовдур мене випередив. Сам винен, треба було менше збиратися, та наважитися значно раніше. Коли ми обирали подарунок для Маші, Емілія так і не зізналася, яким рослинам віддає перевагу. Нічого, якось вже вгадаю!

     Облизую губи, заплющуючи очі. Знову відчуваю приємний щем. 

     Яка ж вона солодка…

     Не впевнений, що втримався б від продовження, аби Лізка не зруйнувала все своїм візитом. Трясця! Який момент втрачено!

     Кожен день стає все складніше і складніше перебувати з Емілією під одним дахом, та ще й контролювати свої бажання!

      Дарма нашим батькам спав на думку цей відчайдушний варіант, а саме - влаштувати дівчину до мене помічницею. 

      “Зізнаюся нарешті, що попав! І зараз це вже не банальна цікавість! Я поспішаю на роботу, бо знаю, що побачу її! Вперту, зухвалу, з характером та перчиком, пустотливу винахідницю, сміливу і водночас розгублену та скромну - Емілію!”

      А сьогодні, коли дівчина миттєво відповіла на поцілунок, думав, що взагалі в той момент дах знесе. Не знаю яким чудом оволодів собою, і зміг втриматися, щоб не випхати під три чорти непрохану гостю. 

     Далі закрутився у вирі подій, що вже було не до роздумів. Майже одночасно, з різницею всього у декілька хвилин завітали наші татусі. 

    Мій батько щось таке натякав, що було б непогано, якби і він зміг бути присутнім на моїх перемовинах з приводу придбання нової нерухомості. Але що це буде ціла делегація, для мене теж було справжнім сюрпризом. Одне тішить, що більше часу зможу провести з Емілією.

     “Чого там я маю її навчити? Перепрошую?”, - хитрувато посміхаюся, спостерігаючи за тим, що відбувається.

      Що було далі?

      Спочатку дорога до об’єкта, який вирішили ще раз оглянути. 

     Емілія втекла до батькової автівки. Чомусь навіть не здивований. Вона точно не з тих дівчат, які після пари трійки поцілунків самі стрибатимуть тобі на шию, чи тим паче у ліжко!

     Далі я був в ударі! Сам здивувався власному красномовству та вмінню переконувати! Напевно, присутність сторонніх зіграли не останню роль. І вуаля! Справа зроблена! Нова нерухомість в моїй кишені! Останній штрих, підпис договору!

- Мої вітання! - тисне мені руку Олександр Петрович. 

- Якщо Ви не проти і маєте з пів години часу, то буду вдячний, якщо оглянете разом ще один об’єкт! - цього разу батько Емілії звернувся вже до мого тата.

- Як цікаво! - сплеснув в долоні мій родич. - Це те що я думаю? - змовницьки підморгнув і легенько штурхнув товариша в плече.

     “Поводяться ну прямісінько як ті підлітки.”, - спало на думку.

      І знову дорога. Прямую разом з батьком за автівкою Олександра Петровича.

     Ось він нарешті паркується! 

     Житловий квартал… Дивно! Хоча… 

     Щось і я почав вже здогадуватися! 

    Зате Емілія сприймає ще й досі все за чисту монету. Жодних припущень, суджу з її поводження, лише скоса поглядає на мене, в той момент коли я не спостерігаю за нею. Думає, наївна, що я не помічаю цього!

     Піднімаємося ліфтом на четвертий поверх. 

- А що ми тут забули? - нарешті, починає і вона приходити до тями.

- Зараз побачиш! - промовляє Олександр Петрович і дістає з кишені ключі.

- Що я маю побачити? - дівчина роззирається на всі боки. - Чия це оселя?

- Твоя! - посміхається її батько і відчиняє широко вхідні двері квартири.

- Моя? - починає заїкатися, ще й досі не може повірити, що це відбувається з нею. 

     “От же ж! Вирішив і тут довести товаришу, як дбає про єдину доньку і похизуватися придбанням! А в мене вже встигла скластися геть інша думка! Можливо зарано? Хто зна!”

- Це точно не жарт? - ще й досі не може повірити Емілія.

- Точно! - батько вкладає в її тендітну руку ключі. - Деякі меблі тут вже є, все інше необхідне придбаєш вже з своєї платні. Ти тепер вже не безробітна! 

      “О, це вже ближче до його справжньої сутності! Хоча цим вони подібні з моїм власним батьком! Та я вже звик, якщо чесно! Думаю, це непоганий стимул досягати всього самотужки, а не розраховувати на татків гаманець!”

      Та ідею з квартирою я насправді підтримую! Доросла дівчинка, має право на своє особисте життя, а не звітувати з ким, куди і коли вона пішла ич повернулася! Тішуся, що теж трішки доклав до цього руку, підготувавши підґрунтя. Наче випадково озвучивши при ньому, чи то пораду, чи то моє власне бачення! А там дивись, десь на підсвідомому рівні і зачепилися мої слова в пам'яті Олександра Петровича! Отже, не дарма старався!