ГЛАВА 47

Марк

Десять хвилин до останніх подій.

Доторкнувся кінчиками пальців до ніжних пелюсток білих троянд, які Емілія залишила в моєму кабінеті разом зі своєю «винагородою» в конверті.

«Отже, хтось наважився підбивати клинці до моєї помічниці?» — подумав я.

Чому впевнений, що це лише спроба? Хоча б тому, що вона сама достеменно не знає, від кого квіти. Навіть вирішила, що вони від мене. Якщо чесно, думка про квіти й мені приходила, але якийсь бовдур мене випередив. Сам винен — треба було менше вагатися та діяти рішучіше. Коли ми обирали подарунок для Марусі, Емілія так і не зізналася, які квіти любить. Нічого, вгадаю якось!

Облизую губи, заплющую очі. Знову відчуваю приємний щем.
Яка ж вона солодка…

Не певен, що втримався б від продовження, аби Ліза не зруйнувала все своїм візитом. Трясця! Який момент втрачено!

З кожним днем усе складніше перебувати поруч з Емілією під одним дахом і ще складніше — контролювати свої бажання.

Дарма нашим батькам спав на думку цей відчайдушний варіант — влаштувати дівчину до мене помічницею.
Зізнаюся нарешті: я попав! І тепер це вже не банальна цікавість. Я поспішаю на роботу, бо знаю, що побачу її. Вперту, з характером і перчиком, пустотливу винахідницю, сміливу і водночас розгублену та скромну — мою Емілію.

А сьогодні, коли вона миттєво відповіла на поцілунок, я думав, що дах знесе. Не знаю, яким дивом утримався, щоб не випхати непрохану гостю геть.

Далі закрутився вир подій: майже одночасно, з різницею у кілька хвилин, завітали наші татусі.
Мій батько натякав, що непогано було б бути присутнім на перемовинах щодо придбання нової нерухомості. Але що це буде ціла делегація — для мене теж стало сюрпризом. Одне радує: матиму більше часу з Емілією.

«Чого саме я маю її навчити? Перепрошую?» — криво посміхаюся, спостерігаючи за розвитком подій.

Що було далі?

Спочатку дорога до об’єкта, який ми вирішили ще раз оглянути.
 Емілія втекла до батькової автівки. Чомусь навіть не здивований. Вона точно не з тих дівчат, які після пари поцілунків стрибатимуть тобі на шию чи, тим паче, у ліжко.

А далі я був у своєму ударі! Сам здивувався власному красномовству й умінню переконувати. Напевно, присутність сторонніх зіграла не останню роль. І вуаля — справа зроблена, нова нерухомість у моїй кишені. Останній штрих — підпис договору.

— Мої вітання! — тисне мені руку Олександр Петрович.
— Якщо Ви не проти і маєте пів години часу, буду вдячний, якщо оглянете разом ще один об’єкт! — цього разу батько Емілії звернувся до мого тата.
— Як цікаво! — сплеснув у долоні Віктор Іванович. — Це те, що я думаю? — змовницьки підморгнув товаришу й легенько штурхнув його у плече.

«Поводяться, як підлітки», — промайнула думка.

І знову дорога. Їдемо за автівкою Олександра Петровича.
Ось він нарешті паркується. Житловий квартал… Дивно. Хоча…
Щось і я вже почав здогадуватися.

А от Емілія й досі сприймає все за чисту монету. Жодних припущень. Суджу з її поведінки — лише крадькома поглядає на мене, коли гадає, що я цього не бачу.

Піднімаємося ліфтом на четвертий поверх.

— А що ми тут забули? — нарешті питає вона.
— Зараз побачиш, — промовляє Олександр Петрович і дістає з кишені ключі.
— Що я маю побачити? — дівчина роззирається довкола. — Чия це квартира?
— Твоя! — усміхається її батько й широко відчиняє двері.
— Моя? — Емілія починає заїкатися, ще й досі не вірить, що це відбувається з нею.

«От же ж! Вирішив і тут довести товаришу, як дбає про доньку, й похизуватися. А я мав інші здогадки… Можливо зарано? Хто зна!»

— Це не жарт? — не вгамовується вона.
— Точно! — батько вкладає ключі в її тендітну руку. — Деякі меблі вже є, решту придбаєш із власної зарплати. Ти тепер не безробітна!

«О, це вже ближче до його справжньої сутності! Хоча вони з моїм батьком у цьому схожі. Та я звик. Думаю, це непоганий стимул — досягати всього самотужки, а не чекати на татків гаманець.»

Ідею з квартирою я підтримую. Доросла дівчина має право на власне життя, а не звітувати, з ким і куди пішла чи коли повернулася. І я радий, що теж трішки доклався до цього — неначе випадково озвучивши при ньому свою пораду чи бачення. Може, на підсвідомому рівні воно й зачепилося.
«Не сумнівайтеся, я пильно приглядатиму за Вашою донькою. Жоден покидьок у радіусі кілометра не з’явиться!»

— То це і є та справа, про яку ти натякав учора ввечері? — пошепки запитала Емілія, але я почув.
— Так, Еміліє, — ствердно кивнув він.

Ще хвилин п’ять вона оглядала нове помешкання. Бачили б ви, як сяють її очі!
У мене були схожі відчуття, коли придбав свою нинішню квартиру. Мій власний світ.

І чомусь саме в цей момент уява підкинула картинку: Емілія в моїй сорочці, на моїй кухні, з горнятком кави… Уф! Яка реалістична фантазія! Аж гаряче стало.

 «То я вже й такий варіант припускаю? Оце мене накрило!»