ГЛАВА 45

Емілія

— Пане шефе! — почулося жіночим голосом з-за дверей. — Можна?
— Зачекай! — вигукнув Марк.

«Маленька дрібничка! Я ж і досі сиджу на його столі!» — встигла подумати, перш ніж миттєво опинилася ногами на підлозі, скориставшись тим, що він відволікся й більше не тримав мене в своїх руках.
«Це коли я навчилася таких спритних кульбітів?»

Мене всю аж підкинуло від напруги. Поспіхом намагаюся привести себе до ладу.
«Та сама дівчина, розмову якої я підслухала у жіночій кімнаті! От уже, як не щастить — то по повній!»

— Чого тобі, Лізо? — Марк намагається приховати роздратування, та виходить погано.
— Треба терміново підписати папери, — пробурмотіла вона, переминаючись з ноги на ногу й незадоволено стріляючи в мій бік.

«Ну ось! Чекати нової хвилі пліток? Сумніватися навіть не варто…»

— Залишай теку. Забереш пізніше в приймальні, — гримнув шеф.
— Перепрошую! Я наважилася зайти, бо нікого не було… — почала виправдовуватися Ліза.

Я ж скористалася моментом і швиденько прослизнула до виходу. Клятий букет так і залишився в нього на столі.

— Еміліє! — покликав Марк. — Далеко зібралася?
— Ви ж каву просили, — кинула я й прожогом вискочила з його кабінету.

Ще кілька хвилин Ліза залишалася з ним наодинці. Вона, напевно, ладна зараз зі шкіри вилізти, аби тільки він звернув увагу. Та Марк явно не горів бажанням її бачити.

Дуже скоро вона вже стояла біля мого столу. Брови насуплені, губи стиснуті, руки на грудях.

— Звідки ти така взялася? — прошипіла.
— Перепрошую? — здивовано закліпала я. — Я маю вам про щось звітувати?
— Я знаю таких, як ти! Жодного чоловіка не пропустиш…
— А ви свічку тримали чи по собі судите? — спокійно уточнила я.
— Виглядаєш, як жебрачка, — вилила вона ще порцію бруду.

Я навіть підвелася, щоб закрити їй отой рот! Досить уже ввічливості — дістала!
Та саме в цю мить до приміщення увійшов Єгор.

— Лізо, тебе там шукають, — кинув він, рятуючи цю «курку» від раптового облисіння.

— А де квіти? — поцікавився Єгор, коли ми залишилися самі.
— То це ти залишив на моєму столі білі троянди? — уперла руки в боки.
«…через які я встрягла в таку історію!» - додаю подумки.

— Я, — гордо відповів він. — А де вони?
— Е-е-е… — протягнула я.

«Сказати правду? Що твій букет залишився у Марка?!»

— Я їх сховала… від допитливих очей, — нарешті видушила. — Це мені квіти?
— Звичайно! А кому ж іще! — промовив Єгор, трохи задерши підборіддя з рідким пушком.

«Пф! Ще його залицянь мені бракувало!»

— Дякую, але не варто було, — знизила голос. — Особливо зараз, коли всі тільки й говорять про мене…

«…звичайно ж, що мені байдуже на їх базікання.»

Тим часом міркую, як би його пошвидше спровадити.

— А я їм не вірю! — вигукнув Єгор надто голосно.
— Як мило! — зробила  вигляд, що розчулена.

«Шкода, не подіяло. Дивний якийсь! І що йому взагалі від мене треба?»

— Вибач, Єгоре, мушу виконати термінове доручення. А то вилечу звідси, як корок із пляшки шампанського, — буквально випхала його з кімнати.

«Фух! От же настирливий!» — перевела подих.

Тремтячими руками засипала зерна у кавову машину.

«Де взяти сміливості знову йти до кабінету Марка? Якщо коліна трусяться, а в роті пересохло!»

Щоб угамувати спрагу, зробила кілька ковтків з його чашки.
 «Чому почуваюся, як кролик перед удавом?»

— Смачна? — почувся позаду до болю знайомий голос.

Я й не помітила, як Марк підійшов — машина гуділа, наче трактор.

— Дуже! — буркнула я.

Він легко зняв своє горнятко з таці, яку я тримала в повітрі, й зробив ковток.
Відчуваю, як щоки налилися жаром. Та й уся я спалахнула, щойно він опинився поруч.

Його погляд пронизував, змушуючи сумніватися, чи то каві були адресовані його слова, чи… мені.

Від присутності Єгора — байдужість і роздратування. А від Марка— хвиля зовсім інших відчуттів.
Тремчу вся, але вже не від страху чи огиди, а від…

«Тільки не це!»