ГЛАВА 44

Емілія

Наступного дня плентаюся на роботу так, ніби на страту.  Скільки разів учора ввечері намагалася переконати себе: «Лише робота, лише робота…» — і робити вигляд, що нічого не сталося. Та варто було підійти до свого столу, як у голові пролунало: «Оце так!»

На стільниці, у рожевому паперовому кошику, стояв букет білих троянд.

Отже, так він мене бачить? Як бездушну ляльку з вадами зору, яку можна улестити квітами, щоб вона заплющила очі на всіх його «вагітних» подруг? Ну не гидко? Марку, ти при розумі?

Дзвінок ІР-телефона різко врізався у скроні — мабуть, від залишків мігрені.

— Я слухаю! — відповіла я.

— Привіт, ти вже тут? Чудово! Зроби мені каву, — спокійно промовив Марк.

Каву йому! Біжи з низького старту…

Я вихопила із сумочки конверт, у другу руку схопила цей клятий букет і попрямувала до його кабінету.

Увірвалася вихором — двері грюкнули об стіну.

— Що це? — здивовано обвів мене поглядом Марк.

— Це ти мені скажи! — кинула я, зачиняючи двері ногою, бо руки були зайняті.

Він мовчки відкинувся на спинку крісла й склав руки на грудях.

— Ось! — жбурнула конверт на його стіл.

— І що там? — кинув він оком.

— Не знаю! Твоя «вагітна майбутня наречена» заплатила мені, щоб я за тобою шпигувала!

Марк спокійно розірвав конверт і заглянув усередину.

— Дві тисячі чотириста п’ятдесят гривень, шоколадка й купон ще на тисячу в «Брокарді»! — озвучив він. — Непогано! Моє особисте життя не так уже й дорого коштує.

Цей бовдур ще й усміхається! Трясця! Треба було бодай глянути, що там, а не приносити сліпо. Та вже пізно…

Тим часом він підвівся й підійшов ближче.

— А квіти йшли в навантаження? — тихо запитав.

— Квіти? Хіба не ти їх залишив на моєму столі? — розгублено перепитала я, вдивляючись у його обличчя.

— Ні, — відповів, закусивши нижню губу.

Повільно розстібнув верхній ґудзик білосніжної сорочки, закотив рукави до ліктів, не відводячи від мене погляду.

— Мені час іти… — прошепотіла я і зробила спробу розвернутися, щоб утекти.

Хто ж знав, що ці кляті квіти заведуть мене в пастку! І тепер ще вгадуй, хто їх залишив…

— Стій! — скомандував він.

Та я і не подумала слухати. Проте Марк схопив мене за зап’ястя, потім — за талію, і за мить я вже сиділа на його столі, а він нависав наді мною, спираючись на руки по обидва боки.

— Далеко зібралася? — прошепотів на вухо.

Так би й стерла з його обличчя цю самовпевнену посмішку! І от би ще моє тіло не реагувало на нього так безсоромно…

— Відпусти, — чи то вимогливо, чи то благаючи промовила я.

— Давай одразу розставимо крапки над «і», раз ти перша почала. — Його голос звучить сухо, з металевими нотками. — З Інною в мене вже давно нічого немає. Ще до твоєї появи. Думаю, ти розумієш, який саме тип стосунків я маю на увазі.

Я не бачу його обличчя — він нахилився зовсім близько, до вуха, — але певна: цей зухвалий типчик насолоджується моєю реакцією.

— Щодо її вагітності — упевнений, це лише трюк, щоб утримати мене. І якщо ти вже погодилася шпигувати…

— Я-я… — змогла видавити тільки звук, хоча хотіла пояснити, що поверну гроші, що навіть не знаю, як вона мене вмовила.

— Допоможи мені, — додав Марк, — вивести колишню на чисту воду.

— Як? — пробелькотіла я.

— Скажеш їй, коли вийде на контакт, що її подруга мене попередила. Розповіла про фальшиву вагітність, нічний клуб та решту.

— Добре, — прошепотіла майже беззвучно.

— То моя «екс-подруга» — це єдине, що тебе зараз хвилює? — цього разу він дивився мені прямо в очі.

— Та білявка мене не турбує, — миттєво випалила я, наче хтось за язик смикнув. — Як і ти, власне!

— Авжеж! — розтягнув губи в самовдоволеній посмішці.

Марк

Спостерігав би вічно, як вона червоніє, губиться в моїй присутності, як її шкіра вкривається мурашками від моєї близькості. Я схилився нижче, майже до вушка, і тихо вдихнув аромат її шкіри — тонкий, солодкий, збуджуючий.

«Отже, знову ревнощі…» — усміхнувся подумки.

Тішився, як хлопчак, що дізнався: він подобається дівчині. Та вилиці напружилися від інших думок. Інна! Невже вона справді підкупила мою помічницю? Це наївність чи повна відбитість?

— Не турбую, кажеш? — прошепотів я, нахиляючись ближче до її губ.

Дівчина затамувала подих і навіть заплющила очі. Я ледь торкнувся її вуст — вона відповіла миттєво.

«Сама напросилася!» — вилаяв себе подумки, не стримавшись. І вже цілував жадібно, пристрасно, наче спраглий, що нарешті дістався до води.