ГЛАВА 43

Емілія

Діждалася! З-за рогу з’явилася автівка Люсі. Поки подруга паркувалася, я сховала в сумочку пакунок, навіть не зазирнувши туди. І не хочу знати, що там усередині. Сховала лише для того, щоб руденька не ставила зайвих питань.

Говорити зараз зовсім не хочеться. Особливо чути щось на кшталт: «А я ж тобі казала!»

Або ще гірше: «Покинув вагітну подругу, щойно на горизонті замаячила статусна донька бізнес-партнера!»

Нізащо! Краще мовчатиму. Жодного слова про мою зустріч з Інною!

— То куди поїдемо? — поцікавилася Люся, щойно я вмостилася на пасажирському сидінні.

— Не знаю, — мляво відповіла я.

— Якось ти виглядаєш… — зам’ялася подруга. — Не дуже. Все гаразд?

— Голова болить, — цього разу навіть не перебільшила: від нервів справді почалася мігрень.

— Шкода, — зітхнула Люся. — То, може, Марк вампір, висмоктав із тебе на роботі всі сили?

— Дуже смішно! — натягнуто усміхнулася я у відповідь. — Ти не образишся, якщо попрошу відвезти мене додому?

Зазирнула їй у вічі. Сил не залишилося бачити бодай когось. Навіть найліпшу подружку. Почуваюся виснаженою і розгубленою.

— Добре, — кусаючи губу, погодилася дівчина й натиснула на газ. — Думала, побазікаємо десь…

— Вибач! Давай іншим разом.

— Ех, відчуваю, що через твою нову роботу на мене часу зовсім не залишиться!

— Залишиться, Люсю! Просто треба трохи прийти до тями. Стільки всього відбулося останнім часом…

Вона замовкла, лише звернула в бік мого дому.

— Дякую, — розчулено прошепотіла я і обійняла подружку.

— Будь ласка. Але іншого вечора вже не відкосиш! Чуєш? — її брови зійшлися на переніссі.

— Чую! — посміхнулася я і вибралася з автівки.

Наступна перепона на шляху до моєї кімнати — батько. Він, схоже, чекав, коли я повернуся.

— Еміліє! — покликав, щойно я переступила поріг. — Іди-но сюди.

— Я тут, тату! — озвалася я.

— Ходімо до мого кабінету, — поманив він рукою.

Його обличчя було серйозним, стриманим і, як завжди, майже беземоційним. Від цього мороз пробіг шкірою: важко зрозуміти, що в нього на серці. Наче він зараз не батько, а суворий опонент, готовий сипати аргументами й змушувати сумніватися в будь-якому моєму рішенні.

— Як тобі на новому місці? — запитав, сідаючи за свій улюблений письмовий стіл. Тут він любив проводити найбільше часу.

— Нормально, — обмежилася стандартною відповіддю.

— Я доручу Маркові якнайшвидше ввести тебе в курс справ, навчити вести перемовини…

— Навіщо? — не дала йому договорити.

Оце перспектива! Знову й знову ділити з Марком один простір удвох! Не впевнена, що зможу втриматися й не випалити йому все, що думаю. Яка б та Інна не була, але вона вагітна. А він не цурається цікавитися мною! Останні два поцілунки точно не були випадковістю. Спонтанний потяг? Можливо. Але перевіряти я цього не збираюся!

— Бо планую підібрати тобі достойне місце в компанії. А для цього ти маєш розуміти всі робочі моменти, — спокійно пояснив батько.

Робочі моменти і з Марком? Серйозно? Він точно не про роботу думає, коли я поряд!

— І скільки мені треба вчитися? — обережно уточнила я.

— М-м? — він відірвав очі від паперів (навіть зараз примудрявся працювати). — Думаю, відпустки Маркової помічниці має вистачити.

— Трясця! — прошепотіла самими губами.

— Що ти сказала? — насторожився він.

— Нічого! — швидко відповіла я. — А якось пропустити цей момент, без мистецтва бізнесу, не можна?

— От уже ці дівчата! Їм усе й одразу! Ні, люба! Я хочу, щоб ти була готова, а не ризикувати! Я і так іду на неабиякі поступки заради тебе, — почав тиснути він. — Головна мета жінки — вийти заміж і народити дітей. Ну, ще й створити сімейне гніздечко, якщо хочеш. Я ж хочу навчити тебе, щоб у майбутньому передати компанію у твої руки. Якщо вже заміжжя для тебе така проблема, — зробив наголос на останніх словах і насупився.

А ось і перші докори. Хитрий план — завалити мене роботою, щоб я сама захотіла заміж? Не вийде, татку!

— І ще… — зробив паузу. — Завтра на вечір нічого не плануй. Заїду за тобою.

— Навіщо? — здивовано перепитала я. Перспектива викликала холодок по спині. Наче мало розмов в офісі про те, чия я коханка!

— Побачиш, — холодно відповів і знову втупився в папери. — А зараз залиш мене, я працюю.

Незрозуміло, для чого заїжджати на роботу, якщо ввечері ми й так побачимося вдома. Дивно, як на мій погляд! А тепер ще й «залиши мене», наче це я напросилася на розмову.