ГЛАВА 42

Інна

Відчуваю себе наче загнаний у кут звір.
Хапаюся за останню можливість виборсатися з цієї ситуації. Ну добре, я сама натягнула на свою шию цей зашморг. Та все через нього — Марка!

Коли жінка інтуїтивно відчуває, що чоловік от-от вислизне з її рук, вона готова на відчайдушні кроки. От і я не вийняток! Думала, все буде інакше. Що Марк, нарешті, зрозуміє: я потрібна йому. Зробить пропозицію. А не почне умовляти піти до лікаря, щоб упевнитися у моїй вагітності.

Ставка на його любов не спрацювала.
 Більше не плутатиму пристрасть із почуттями!

Так, він виявився зовсім не наївним недотепою, з якого можна крутити мотузки. Хоча так хотілося в це вірити. Хотілося жити безбідно, та безтурботно як у Бога за пазухою.

Я помилилася. Визнаю.
Зізнатися?
 Нізащо!

У мене ще лишається остання надія. Маленький ключик до його особистого життя. І цей ключик — його нова помічниця.

Тому я зараз тут, поблизу офісу. Вартую її.
Вона має погодитися на мою пропозицію. А я спробую її вмовити…

Чи використаю своє вдаване «становище»? Без сумнівів! Будь-що, аби спрацювало.

Емілія

Нарешті цей довгий робочий день закінчився!

Виснажена, кволо прямую до ліфта. Але «усамітнитися» не встигаю — Марк швидко наздоганяє мене й в останню мить вривається в кабінку.

— Тебе підкинути додому? — запитує.
— Ні, дякую. Я сьогодні домовилася з подружкою, — відповідаю.
— Ясно. Ну, іншого разу, — киває він і пропускає мене вперед, щойно ліфт зупиняється на першому поверсі.
— Гарного вечора! — додає наостанок.
— Дякую, — кидаю й виходжу з будівлі.

Озираюся на всі боки, шукаючи знайому автівку подруги. У цю мить оживає мій телефон.

«Міллі, я застрягла в пробці! Зачекай мене трішки!»

Що ж, доведеться чекати. Повільно йду до найближчої лавки. Поглядом проводжаю Марка, який упевненою ходою йде до своєї машини. Відвертаюся. Йому не потрібно знати, що я стежила за ним.

— Агов, дівчино! Як тебе там?.. — долинає знайомий голос.

«Мені не примарилося? Зазноба Марка власною персоною? А що їй тут треба? Марк же ж наче щойно поїхав.»

— Мене Інною звати, — одразу представляється вона. — Ми сьогодні бачилися. Пам’ятаєш?
«Хіба цю біляву кицьку можна забути чи сплутати з кимось?»
— Не дуже, — брешу без жодного сорому й роблю першу спробу втекти від цієї розмови.
— Ти ж помічниця Марка, я не переплутала? — уточнює вона.
— Так, усе вірно, — киваю й схрещую руки на грудях.

— Чудово! — видихає вона. — А я майбутня наречена Марка.
 «Он як! Наречені тепер бувають майбутніми? Щось мені підказує, що й мій шеф не дуже в курсі, хто він для неї!»

— А від мене що? — сухо питаю, роззираючись у пошуках рятівної автівки Люсі.
— Мені потрібна твоя допомога, — ніжно проспівує вона. — Не за дякую, звісно.
«Серйозно? Вона вирішила підкупити мене вдруге? Щось щасливі наречені так себе точно не поводять!»

— Що від мене потрібно? — питаю вже з цікавості.
«Лишається тільки збігати по попкорн. Вистава. Дія перша!»

— Дівчина дівчину завжди зрозуміє… — почала вона давити на жалість. — Я вагітна.

«Чесно, після цих слів у мене аж подих перехопило!»

— А Марк… він змінився, — продовжила Інна, копирсаючись у сумочці.
— Таке буває. Може, переймається майбутнім батьківством, — не втрималася  від коментаря.
— Я теж так думаю, — одразу погодилася вона. — Знаєш цих чоловіків… Дівчина завагітніла — і вони починають цуратися. Щоб не нашкодити дитині! А потім ще й захопляться кимось іншим. Чоловічі потреби ж ніхто не відміняв. А я лише хочу, щоб у моєї дитини був батько!

«Що вона верзе?..»

— Думаю, я навряд чи зможу вас розрадити. Це не до мене. Вам психолог потрібен.
«Або психіатр!» - додаю подумки.

— До побачення! — уже занесла ногу, щоб піти.
— Зачекай! — хапає мене за лікоть.

Я зупинилася. Поглянула спочатку на її руку, потім — їй в очі. Інна одразу відпустила, наче обпеклася.

— Я заплачу! Хочу знати, ким Марк захопився!
— Для цього існують спеціально навчені люди… — почала я, та вона перебила.
— Ти не розумієш! Ти щодня з ним поруч. Знатимеш першою, хто до нього приходить і коли.  Можливо, щось почуєш!

— Будь ласка! — після цих слів Інна тицькає мені в руки пакунок. — Вагітним не можна відмовляти!
«Нісенітниця якась!»

— Добре, я спробую, — вихопилося в мене.
«Завжди не вміла як слід відмовляти… От і маю тепер нову проблему у вигляді блонди.»

— Дякую! — просяяла вона й хутко попрощалася, щоб я не встигла передумати.

А я лишилася на лавці зі своїми сумними думками.
«Чому так буває? Щойно починаєш щось відчувати до людини — і тебе кидають прямісінько в багнюку?»

На душі стало гидко.

«Він для мене ніхто! Просто тимчасовий шеф! Знайомий… Ніхто… Ніхто…» — повторюю про себе, та біль від розчарування не відпускає.

Погляд ковзає на руки з тим клятим пакунком. І від власного вчинку стає ще бридкіше. Бо тільки тепер як слід усвідомила, на що погодилася.