ГЛАВА 41

Емілія

Наступна зупинка — магазин квітів.

— А ти, Еміліє, які квіти любиш? — цікавиться Марк, щойно ми увійшли.
— Квіти? — здивувалася такій його цікавості. — Не знаю…

«А й справді, які?..» — на думку не спала жодна квітка.

Навколо стільки краси. Усі різні, одна барвистіша за іншу.

— Ну якісь тобі подобаються? — не відстає він.

Спробувала пригадати, коли востаннє отримувала квіти, але згадка так і не прийшла.

— Може, ось ці? — вирішила відвести розмову від «сумної ноти».

Показала на вазон із рожевими квіточками.
— Досить симпатичні! По-дівочому так, — підтримав Марк.

— Дозволь, я заплачу! — запропонувала. Урешті-решт і мене теж запросила дівчинка.
— Тепер уже мені незручно… Треба було попередити заздалегідь, — чухає потилицю Марк.

Я знизала плечима й дістала гаманець. Непередбачувані витрати, та привід приємний. Дитячий день народження — завжди світле свято.

Наступні пів години в дорозі до заміського будинку, де мешкала Марійка, ми провели у тиші. Марк, певно, хотів щось іще випитати, та я вперто не йшла на контакт.

Бачили б ви її очі, коли ми з’явилися на порозі! Малеча аж засяяла.
 — Супер! Де ви його знайшли? Саме такого я давно хотіла!

Вона простягнула до мене руки, обійняла й поцілувала в щоку.
— То тепер ви вже потоваришували? — примружила очі.
— Так, — посміхнувся Марк. — Навіть працюємо разом.
— Он як? — задоволено хитнула голівкою Марійка, уперши руки в боки.

— З чого це він узяв? — знизала я плечима. — Усе зовсім не так! Це Марк вигадав!
— То стіни вашої фірми все ще на місці? — питає мала.
— На місці, на місці! — закивав Марк.
— Отже, не все так погано! — зробила висновок дівчинка.

— Ще й як погано! Марк — просто жахливий шеф! Змушує мене робити каву двічі на день!
— Дядьку Марку, і твій шлунок досі живий? — щиро здивувалася мала.
— Мій так, але Емілія примудрилася пригостити мого відвідувача кавою з котячим кормом!
— Відвідувачку… — виправила я.
— Відвідувачку? — в очах Марійки заграла хитрувата посмішка. — Як цікаво!
— Зовсім нічого цікавого! — вигукнула я.

— Нічогісінького! — закотила очі мала. — Ці дорослі просто не бачать очевидних речей! Ходімо!

— Куди? — запитала я, та відповіді не дочекалася. Довелося йти слідом за малою хитрункою.

— І що це я не помічаю? — перепитала.
— Що-що! Ти подобаєшся дядькові Марку! — прошепотіла, озираючись довкола. — А він подобається тобі!
— Ні! — вибухнула я.
— Я ж кажу! Ох уже ці дорослі… Це ж очевидно! Де він — там і ти!

«Еміліє, тільки не червоній! Тільки не зараз!» Але знову запізно…

«Очевидно? Що вони всі бачать, чого я не знаю?..»

Марк

Не знаю, що там такого сказала Емілії Марійка, але моя помічниця повернулася збентежена та мовчазна. З неї й раніше слова не витягнеш, а тепер узагалі.

Після частування смачним тортом настав час прощатися. Ми встигли піти якраз перед тим, як у гості завітали розбишакуваті друзі Марійки.

— Так і гратимеш зі мною в мовчанку? — запитав я, коли ми зупинилися біля офісної парковки. Робочий час ще не скінчився, тож довелося повертатися.

— Чи не забагато питань до простої помічниці? — обернулася вона й подивилася прямісінько в очі.

Від цього погляду в мене аж подих перехопило. Захотілося всього й одразу: заблокувати дверцята, вкрасти її для себе, накрити вуста поцілунком, щоб і крику, і спротиву не лишилося.

Та я розумів: така поведінка тільки зашкодить. Тож довелося «пригальмувати», як би важко це не було.