ГЛАВА 40

Емілія

Перша зупинка Маркової автівки — іграшковий магазин.

— Вибач, але я нічого не розумію! — озвалася я. — Може, досить цієї таємничості?
— Звичайно, — кивнув він. — Сьогодні день народження Марійки, і вона нас чекає. Тож потрібен подарунок!
— Подарунок для дівчинки! Ну добре! — підхопила ідею.

Він відчинив дверцята з мого боку й подав руку, щоб я вийшла з машини. Я сперлася на неї — і вловила його усмішку.

— Чому одразу не пояснив? — сердито питаю.
— Подобається дивитися, як ти червонієш і кусаєш губи!
— Он як?! — підперла руками боки.
— Думав, після тієї бійки на відпочинку тобі вже нічого не страшно, — жартує.

Я зміряла його невдоволеним поглядом.
— Хочу, щоб ти навчилася мені довіряти, — тихо шепоче, нахилившись ближче.

Від цього шепоту мій пульс щоразу шаленіє. Нічого не можу вдіяти. І зараз — теж. Варто було йому  наблизитися, і вже серцебиття на максимумі.

Він вчасно зловив двері магазину, які хтось розчинив надто широко, інакше я отримала б стусана пластиковими дверцятами.

— Дякую, — почала червоніти. Мої щоки завжди палають, варто відчути себе ніяково.
— Будь ласка, — відповів, і ми разом увійшли в просторе приміщення дитячого магазину.

— І навіщо вам моя довіра, пане шефе? — перейшла на глузливий тон.
— Бо ти моя помічниця. Як же без цього? — підхопив гру.
— І вас не бентежить, що на фірмі пліткують про мене? — зупинилася і подивилася йому прямісінько в очі.
— Про що саме? Я не збираю плітки.
— Мовляв, я коханка генерального.
— Нісенітниця! — усміхається. — По-перше, це неможливо. По-друге, я знаю правду. Хто взагалі таке вигадав?
— Яка різниця, — знизала плечима.
— Уявляю обличчя тієї людини, коли дізнається, чия ти донька!
— Я не хочу, щоб про це хтось знав! — чесно кажу. — Батько обіцяв, що подбає.

Відвертаюся і бачу великого рожевого ведмедика. Такий м’якенький, гарний.
— Може, ось цього? — показую пальцем.
— Симпатичний! — погоджується Марк і підхоплює здоровила. — Ходімо до каси.

— Отже, ти хочеш досягти чогось у житті сама, без гучного батькового прізвища? — припускає.
— Так, — скромно киваю.
— Освіту теж сама обирала?
— Не зовсім, — зітхаю. — Це був компроміс: я гарно навчалася, а батько дозволяв мені приділяти час моєму хобі.

«Навіщо я це проговорилася йому?..»

— Настільки гарно, що склала екзамени екстерном і закінчила раніше?
— Лише останній рік… — здивовано відповіла.
«Звідки він так добре знає?»

— То чим ти любиш займатися?
«Ось питання, на яке точно не хочу відповідати! Якщо скажу — він швидко здогадається, хто я, і складе всі пазли.
А якщо його слова про довіру — лише спосіб приспати мою пильність, аби використати? Я ж нічого не знаю про нього, крім того, що він син партнера мого батька.
 Вибач, друже, але поки не знатиму твоїх справжніх намірів, обережність ніхто не скасовував.»

Марк

Невже я справді такий страшний, що викликаю в неї одні лише застереження? Її тіло кричить: «Будь обережна! Контролюй себе!»

Щойно Емілія трохи розслабилася поруч — і знову вмикає контроль. А мені й справді цікаво: що вона любить, що її захоплює?

Вона така різна. Тоді, на вечері з батьками, намагалася грати вибагливу донечку, якій усе дістається на золотій таці. Але цей образ одразу тріснув по швах.

І розбещеною дівчиною я її теж не бачу. Ну яка розбещеність, якщо вона червоніє кожного разу, коли я наближаюся хоч на крок?

Ось вона справжня — зараз, поруч. Без потреби щось комусь доводити. Подалі від батька, його правил та звичок. Коли намагається самостійно йти до мети.

Звісно, таким дітям водночас і легше, і складніше. Єдина донька заможного тата, який аж занадто опікується, контролюючи кожен крок. Хоче виростити скромну й хорошу дівчинку.

Але вона не зламалася під тиском «батьківської любові»! Має власний характер, цілі, мрію і прагне до незалежності. І саме такою вона мені подобається ще більше.