ГЛАВА 39

Емілія

— Що там із моїми документами? — запитує хлопчина.

Молодий чоловік виявився Єгором із відділу продажу, того самого, про якого згадувала вагітна помічниця Рита. Років двадцять п’ять, високий, середньої статури, з кучерявим волоссям і привітним поглядом.

— Ще на підписі, — знизую плечима.
— Він сам? — уточнює.
— Ні.
— Тоді почекаю, якщо ти не проти! — всівся поруч, навіть не чекаючи на мою відповідь.

— А ти звідки така взялася? — розглядає з цікавістю, посміхається.
— Щось не так? — починаю ніяковіти.
— Та ні! Просто… ти наче з минулого десятиліття. Інша. Звик, що коліжанки вихваляються одна перед одною модними обновками, як ті сороки.
— А що з моїм одягом? — поглянула на рукави сорочки. — Він дивний?
— Дивний? — здивовано закліпав. — О, ні! Швидше стриманий, консервативний…
— Нудний, — закінчую за нього.
— Нііі, що ти! — одразу заперечив. Але я відчула — вгадала.

Усміхнувся напружено, рукою поправив волосся на потилиці. Видно, сам шкодує, що завів цю розмову.

— А ти справді… — ще більше розгубився, але все ж намагається закінчити фразу. — Ну, той, з генеральним?..
— Звичайно ні! — вигукнула я й схрестила руки на грудях.
«Навіть здогадуюсь, хто ці плітки розносить! Щоб їх…»

— Це добре! — усміхається, та за мить знову супиться. — А з діловим партнером Віктора Івановича?
— Теж ні, — зиркаю спідлоба.

«До чого цей допит?» - вже починаю втрачати терпіння.
— Вибач за нетактовність, — робить винувате обличчя. — Просто вже так дістало це кодло зі зміючками, а ти відразу видно — нормальна.
— А може, я ще гірша? — примружуюся.
— Маю надію, що вип’єш зі мною кави в обід, — підморгує Єгор. — Бо впевнений у зворотному. У сенсі, що ти класна!

У цей момент двері кабінету відчиняються, і з’являється мій шеф у компанії незнайомого чоловіка. Той швидко рушає до виходу, а Марк залишається посередині приміщення, руки глибоко в кишенях. Мовчки переводить погляд від Єгора до мене й назад.

Про що він думає? На обличчі — жодних емоцій.
А я так не вмію. Одразу гублюся, коли не знаю, чого чекати. Наче стою біля шкільної дошки поряд із суворим учителем.

— Еміліє! Нікуди не йди, мені потрібна твоя допомога! — вимагає Марк.
«Нікуди не йди? У мене ж обідня перерва! Нечесно забирати мій час!»

Марк

«Це що, ревнощі?!» — аж щелепу звело.
«Я ж не помиляюся? Єгор тільки-но кадрив мою помічницю! У робочий час, просто під моїм кабінетом!»

— Твої документи підписано, — кажу Єгору. — Забери теку з мого столу.

Кидаю йому ключі, він спритно ловить.
— Зачиниш за собою, ключі потім заберу.
— Без проблем, шефе! — іде по свої документи.

— Ходімо, — кажу до дівчини.
— Куди? — нервово сіпається вона.
— Я ж казав, мені потрібна твоя допомога.
— Ну добре… — зітхає.

Емілія бере сумочку, і ми разом виходимо. Працівники фірми синхронно закривають роти й проводжають нас здивованими поглядами аж до ліфта.

Майже дійшли до парковки, коли вона не витримала:
 — Може, поясниш, куди ми йдемо?
 — Ми вже знову на «ти»? — підморгую, скорочуючи відстань.
 — Зараз ми не в офісі! — виправдовується.
 — То, якщо в тебе є правило, що діє лише в робочих стінах, можливо, і в мене будуть свої поблажки?
 — Спробуй! Якщо жити остогидло! — войовнича, наче амазонка.
 — Залюбки! — підходжу ще ближче.

Відчуваю, як шалено б’ється її серце. Вдихаю тонкий аромат її легкого парфюму.
Що ця мала робить зі мною?..
Заведений з пів оберта.

Нахиляюся. Вона завмерла, наче дихати перестала.
 «Де ж твоя войовничість, люба? Ти хочеш позбутися мене так само, як я соромлюся тебе?»

— Але не тут і не зараз, — шепочу на вухо, бачу, як її шкіра вкривається сиротами.
— Я з тобою нікуди не поїду! — видихає.
— Я й не пропонував нічого подібного, — кажу й відчиняю дверцята авто.

Стоїть, вагається, кусає губи.
Я б залюбки їх поцілував.

— Еміліє, ми запізнюємось, — кваплю.
— Добре, — важко видихає й  нарешті сідає в авто.

«Хороша дівчинка», — задоволено усміхаюся, обходжу машину й займаю місце водія.