ГЛАВА 37

Емілія

Щойно хотіла встати з-за робочого місця, щоб почистити резервуар після заварювання кави, як на горизонті з’явилася ця неприємна особа.

«Зате тепер точно знаю, що жодна тваринка після мого частування не постраждала!»

Яка прикрість: видно, побачення не надто вдалося, якщо вона так швиденько поспішає назад.

— Я ніде не могла бачити тебе раніше? — зупинилася біля мого столу й підозріло примружила очі Інна.
— Поняття не маю, — відповіла, дивлячись їй просто у вічі.
— Попереджаю одразу: Марк мій! — видала гонорово.
— Вітаю. А від мене що? — холодно продовжила, відкинувшись на спинку стільця.

Білявка нахилилася, сперлася обома руками на стільницю.
«Це ще потім поверхню після її долонь витирати доведеться. Хтозна, де вони блукали…»

— Щоб ти трималася від нього подалі! — наказала вона.
«Взагалі-то він мені не до смаку… принаймні спочатку так було. Але їй цього знати не варто.»

Схоже, моя відповідь відбилася на обличчі.
«Вибач, кицюню, субтитри в мене не вимикаються. Це базові налаштування!»

— Хоча… — Інна вирівнялася, почала постукувати довгими пальцями з манікюром по своїй фірмовій сумочці. — Ми можемо домовитися. Хочу, щоб ти розповідала мені про кожен крок Марка, а я тобі…

Договорити вона не встигла: у приймальні з’явився працівник і заходився пояснювати нюанси документів. Я ще й увімкнула дурненьку, аби він довше затримався. Інні нічого не лишалося, як піти.

А ось і Марк вийшов зі свого кабінету та пішов кудись у справах!

Коли залишилася сама, озирнулася, прислухалася й рушила до кавомашини.
«Хоч би знову нікого не принесло…»

Марк

П’ять хвилин до останніх подій.

Я саме домовлявся з лікарем про прийом, коли помітив: Інна відповіла на дзвінок і нашвидкуруч почала збиратися. Ще мить — і втече!

— Котииику! — защебетала. — Тут термінова справа з’явилася. Я піду, гаразд?

Помахала айфоном перед носом, надіслала повітряний цьом і шмигнула до виходу.
 — Залишаюся на зв’язку! -  протягнула.

За мить я вже сам у кабінеті. Лише дві порожні кружки як підтвердження візиту. Одне горнятко з рожевим відбитком помади й недопитою кавою.

Звернув увагу на колір напою.
 «Дивно!»

Підніс до носа — скривився.
«Що за…? От же ж мала штучка, ця Емілія!»

Вийшов у приймальню, удаючи, що кудись прямую. Насправді — цікаво подивитися, як вона замітатиме сліди свого маленького злочину.

Зачекав за рогом, поки Емілія лишилася сама.
Притулився вухом до дверей і вслухався.

Ось воно — характерне клацання резервуару кавомашини.
 Рахую до п’яти, аби встигла відкрити контейнер, і широко розчиняю двері.

«Вчасно!»

— Еміліє! Можна тебе на хвилинку? — гукаю.

Вона, з виразом злодюжки, завмерла за кілька кроків від мене, стискаючи в руках доказ своєї витівки.

— Мене? — схвильовано запитує, відводячи очі.
— А тут є ще хтось? — примружився й крокнув ближче.
— Давай допоможу, — тягнуся до контейнера.
— Не треба! — заїкається й червоніє.
— Чому? — тягну на себе резервуар.
— Бо ви шеф! Негоже! — знаходить відмовку.
— Негоже, кажеш? — занурив руку всередину, підніс до носа. — А пригощати моїх гостей… Що це?
— Кава… — тихо мовила.
— А ще?
— Покращена рецептура, збалансований смак… — забелькотіла.
— Еміліє… — насупив брови, аби не розсміятися.
— Котячий корм. Для вашої кицьки! — випалила, стиснувши губи й втупившись у стелю.

— А чому мені не поклала? — цікавлюся.
— Бо ви мій шеф і від вас залежить моя зарплатня, — прошепотіла.
«Хоч би крапелька каяття! Ага, та зараз!»

— А якщо я за таке тебе вижену? — нахилився до вуха й теж перейшов на шепіт.
— Тоді ви мусите заплатити мені вдвічі більше, як і домовлялися! — кліпнула очима.

«От же ж мала пройдисвітка!»

— До речі, ваша «кицька» хотіла, щоб я шпигувала за вами й зливала їй інформацію, — швиденько здала блондинку.
— І ти погодилася? — запитав серйозно.
— Ні-і… — знову заїкається.
— Дарма! На оренду квартири гроші ніколи не завадять, — підморгнув і відпустив контейнер.

«Йди з Богом, Еміліє. А я тепер подумаю, як використати цю інформацію у власних цілях!»