ГЛАВА 35

Емілія

Я все ще працюю у фірмі, що належить батькові Марка. А мій новий бос — директор цього відділення. І сьогодні день номер два мого найбільшого випробування на витривалість! От тільки ще не визначилася, для кого воно буде більшим — для мене чи для Марка.

— Новенька що, коханка генерального? — долинає голос, щойно я заходжу до туалету й опиняюся в кабінці.
 — Та ні! Б’юся об заклад, вона подружка його партнера. Як же його… Олександр якось там, здається! — підтримує інша.

Сиджу тихо й дослухаюся. Може, дізнаюся щось новеньке про себе.

— От чесно, не розумію їх смаку на жінок! Бачила її хвостик? А той піджак? Та моя сестра в такому в школу ходила! — продовжує перша.

 — І це на місце помічниці боса! — обурюється друга.

 — Забудь, Лізко! Рита ж повернеться через кілька місяців. Вона казала, вже знайшла няньку для малечі!

«Ага, перша пліткарка — це Ліза. Запам’ятала.»

— Це ж якою треба бути матір’ю, щоб покинути свою дитину на когось… — запричитала Ліза. — Хоч добре, що цю взяли! З нею в нас шансів більше!
— Ти все ще мрієш опинитися в ліжку синочка генерального?
— А чому б і ні? Він вродливий, багатий і не старий. На відміну від новенької я маю смак. Ну і зовнішність, — самовдоволено додала вона.
— Ох, Лізко, Лізко! Ти не змінюєшся.
— А навіщо мені змінюватися? Принаймні я не сплю з тими, хто годиться мені в батьки!

Шум води припинився. Здається, вони вдвох мили руки й паралельно перемивали кістки всім підряд. Тиша. Можна виходити із засідки.

Я глянула у дзеркало. Щоки горять. От лихо!

Сьогодні ніякого хвостика: волосся заправлене за вуха, білосніжна сорочка, чорний широкий ремінь, штани. Виглядаю, як сувора вчителька. Тільки палиці бракує, щоб «учні» поводилися чемно.

— Нічого, дівчатка. Спочатку Марк, а потім і до вас черга дійде…— шепочу собі.

Час — за десять дев’ята. Згідно з інструкціями Рити, пора подавати каву Маркові.

Я підготувалася. Озирнулася навколо, переконалася, що сама, і дістала пакет із зернами — в машинці якраз порожньо.

Щойно піднесла їх, як у приміщення, наче вихор, вривається Марк.

Мій «недокабінет» знаходиться прямо в його приймальні. Там тільки стіл, стілець, шафка й маленька кухня за переносною перегородкою.

Марк

Сказати, що я злий — нічого не сказати! Інна другу добу примудряється уникати походу до лікаря. Вчора — нудило. В обід — слухавку не брала. Увечері — подружки реготали на фоні. Сьогодні знову те саме? Думає, я дурень? Дограється!

— Можна? — несміливо озвалася Емілія.

Зайшла навшпиньки з підносом, на якому стояло горнятко з кавою.

Я кинув оком на годинник — рівно дев’ята. Усміхнувся: отже, інструкції запам’ятала.

Та рано я зрадів. Вона перечепилася об килим і разом із підносом полетіла на підлогу.

— Ой! — зойкнула, а я блискавично підхопився, щоб допомогти.
— Ціла?
— Мабуть… не знаю, — розгублено кліпа вона.
— Здається, я забруднила ваш килим…
— До біса той килим! Ти ціла? — простягнув їй руки, щоб піднялася.
— Я приберу! — почервоніла вона.
— Не треба, — завис на її очах, а тоді мимохіть перевів погляд на губи. — Прибиральницю покличемо.

Боже, як же вона змінюється. Сьогодні — інший образ, і знову личить. Хоча, мабуть, я сприйняв би її будь-якою.

— Я ще й ваше горнятко розбила… — винувато прошепотіла.
— Байдуже. Воно мені ніколи не подобалося, — всміхнувся.

«Ще б пак, потворна кружка з написом big boss. Вже й не пам’ятаю привід коли мені її подарували колеги! Добре, що хоч хтось це зробив! Розбив цю кляту кружку в друзки!»

Ще мить — і я б не витримав власної обіцянки не чіпати її. Вона, як магніт… Наче дурію, коли вона поряд зі мною! 

І тут — «чудо».

— Котииикуу! — двері розчахнулися, і на порозі з’явилася Інна.

«Твою ж…»