ГЛАВА 35

Емілія

Я все ще працюю у фірмі, що належить батькові Марка. А мій новий бос — директор цього відділення. І сьогодні день номер два мого найбільшого випробування на витривалість! От тільки ще не визначилася, для кого воно буде більшим — для мене чи для Марка.

— Новенька що, коханка генерального? — долинає голос, щойно я заходжу до туалету й опиняюся в кабінці.

 — Та ні! Б’юся об заклад, вона подружка його партнера. Як же його… Олександр, здається! — підтримує інша.

Сиджу тихо й дослухаюся. Може, дізнаюся щось новеньке про себе.

— От чесно, не розумію їх смаку на жінок! Бачила її хвостик? А той піджак? Та моя сестра в такому в школу ходила! — продовжує перша.

— І це на місце помічниці боса! — обурюється друга.

— Забудь, Лізко! Рита ж повернеться за кілька місяців. Вона казала, вже знайшла няньку для малечі!

Ага, перша пліткарка — це Ліза. Запам’ятала.

— Це ж якою треба бути матір’ю, щоб покинути свою дитину на когось… — запричитала Ліза. — Хоч добре, що цю взяли! З нею в нас шансів більше!

— Ти все ще мрієш опинитися в ліжку синочка генерального?

— А чому б і ні? Він вродливий, багатий і не старий. На відміну від новенької я маю смак. Ну й зовнішність, — самовдоволено додала вона.

— Ох, Лізко, Лізко! Ти не змінюєшся.

— А навіщо мені? Принаймні я не сплю з тими, хто годиться мені в батьки!

Шум води припинився. Здається, вони вдвох мили руки й паралельно перемивали кістки всім підряд. Тиша. Можна виходити із засідки.

Я глянула в дзеркало. Щоки горять. От лихо!

Сьогодні ніякого хвостика: волосся заправлене за вуха, білосніжна сорочка, чорний широкий ремінь, штани. Виглядаю, як сувора вчителька. Тільки палиці бракує, щоб «учні» поводилися чемно.

— Нічого, дівчатка. Спочатку Марк, а потім і до вас черга дійде… — шепочу собі.

Час — за десять дев’ята. Згідно з інструкціями Рити, пора подавати каву Маркові.

Я підготувалася. Озирнулася навколо, переконалася, що сама, і дістала пакет із зернами — у машинці якраз порожньо.

Щойно піднесла їх, як у приміщення, наче вихор, вривається Марк.

Мій «недокабінет» знаходиться прямо в його приймальні. Там тільки стіл, стілець, шафка й маленька кухня за переносною перегородкою.

Марк

Сказати, що я злий — нічого не сказати! Інна другу добу примудряється уникати походу до лікаря. Вчора — нудило. В обід — слухавку не брала. Увечері — подружки реготали на фоні. Сьогодні знову те саме? Думає, я дурень? Дограється!

— Можна? — несміливо озвалася Емілія.

Зайшла навшпиньки з підносом, на якому стояла чашка з кавою.

Я кинув оком на годинник — рівно дев’ята. Усміхнувся: отже, інструкції запам’ятала.

Та рано я зрадів. Вона перечепилася об килим і разом із підносом полетіла на підлогу.

— Ой! — зойкнула, а я блискавично підхопився, щоб допомогти.

 — Ціла?

 — Мабуть… не знаю, — розгублено кліпає вона. — Здається, я забруднила ваш килим…

— До біса той килим! Ти ціла? — простягнув їй руки, щоб піднялася.

— Я приберу! — почервоніла вона.

— Не треба, — завис на її очах, а тоді мимохіть перевів погляд на губи. — Прибиральницю покличемо.

Боже, як же вона змінюється. Сьогодні — інший образ, і знову личить. Хоча, мабуть, я сприйняв би її будь-якою.

— Я ще й вашу чашку розбила… — винувато прошепотіла.

— Байдуже. Вона мені ніколи не подобалася, — всміхнувся.

Ще б пак, потворна кружка з написом big boss. Вже й не пам’ятаю привід, коли мені її подарували колеги! Добре, що хоч хтось це зробив! Розбив цю кляту кружку в друзки!

Ще мить — і я б не витримав власної обіцянки не чіпати її. Вона, як магніт… Наче дурію, коли вона поряд зі мною! 

І тут — «чудо».

— Котииикуу! — двері розчахнулися, і на порозі з’явилася Інна.

Твою ж…