ГЛАВА 34

Емілія

«Здається, можна видихнути?» — подумалося мені, щойно той монстр у штанях зачинився у своєму кабінетику, а мене урочисто передали, як прапор «із рук у руки», його помічниці.

Молода жінка спритно підхопилася з-за столу. Аж незручно турбувати її на такому терміні вагітності. Світле волосся з темними корінцями зібране на потилиці, вільна блакитна сукня, зручні човники. Привітне, симпатичне обличчя… ковзаю поглядом нижче — величезний живіт.

— Мене Ритою звати, — усміхнулася вона.

— Дуже приємно, я Емілія.

— Нічого собі! Сам генеральний вирішив підшукати мені заміну, — стурбовано видала Маргарита, а тоді схаменулася. — Ой, я, мабуть, не те сказала…

— Та ні, все гаразд, — пересмикнула я плечима.

— Добре! Бо я ж планую знову працювати тут після декрету, — ніжно погладила животик. — Ох, знову не про те! Отже…

Рита пильно поглянула на мої руки.

— Ось, тримай, — простягла мені блокнот із логотипом фірми. — Щоб нічого не забула й не переплутала.

Що я можу переплутати? Хіба випадково назвати нового шефа якимось дуже влучним синонімом?

Та блокнот я взяла й навіть відкрила з розумним виглядом.

— Рівно о дев’ятій Марк Вікторович п’є чорну міцну каву, — Рита підійшла до кавомашини, захованої за ширмою. — Ось ці зерна. Не переплутай. У каву — два кубики цукру. Записуй!

«Кава з пінкою, два кубики цукру… і пігулка проносного, щоб травлення не нудьгувало…» — старанно виводжу у блокноті.

— Ще одну каву — перед обідом…

О, яка важлива інформація! А що, він сам собі зробити не може? Чи моя робота полягає тільки в обслуговуванні шлунка золотого синочка генерального? Може, ще й марку туалетного паперу вкажеш?

Не минуло й пів години настанов, як ми дійшли до пошти, а потім і до відвідувань його «святилища».

— Ні в якому разі не можна пускати відвідувачів до кабінету без узгодження, — наголосила вона.

Чудово! Другий пункт у моєму списку — влаштувати день відчинених дверей!

— Ой! — зойкнула Маргарита, хапаючись за живіт.

— Що сталося? — злякалася я.

— Все минулося, — видихнула з усмішкою. — На чому я зупинилася? — Вона зам’ялася й додала: — Тримайся тут без мене. Навряд чи найближчим часом зможу відповісти на дзвінок.

Натяк зрозумілий — не турбувати.

— Марк Вікторович не найгірший варіант, — пошепки додала вона. — Бувають і гірші.

— Угу, — бурмочу, склавши губки бантиком і розглядаючи стелю приміщення.

Та ти свого шефа після трьох місяців не впізнаєш! Не дякуй.

— Якщо щось буде важко — звернись до Єгора з відділу продажів. Він підстрахує.

Що означає важко? В яких умовах ця бідолашна працювала?!

Я поглянула на Риту, вона хаотично пакувала речі в коробку. І обличчя її сяяло так, наче вона не в декрет, а на курорт збиралася. Мені від того аж холодок по спині пробіг.

Ні, я все розумію: у людей із шаленими грошима свої «примхи». Я ж сама з таким живу — з тим Скруджем, який завжди невдоволений і дивиться на тебе, як на бізнес-проєкт. Але Маркові я точно не потуратиму!

— Ой, ледь не забула! У нас дрескод! — Рита зиркнула на мене, і в очах її майнула розгубленість. — Тобі б… ну… придбати щось більш…

— Підходяще? — підказала я.

— Та-ак… — протягнула вона.

— Обов’язково з першої платні! — посміхнулася я, пригадуючи, де лежить пакунок зі старим одягом.

Ага, вже біжу купувати вузеньку спідницю, щоб кожен вигин він розглядав.

— І ще! — Рита на мить зам’ялася. — Якщо прийде симпатична білявка й назветься Інною — пускай до нього й годину не турбуй.

Пф! Годину… І як мені прибрати ці титри з обличчя?

— Хоча не впевнена, що вони досі зустрічаються. Давно її не бачила. Та й неприємна особа ця Інна… — прошепотіла вона.

Хто б сумнівався! Я і сама чула її протяжне «кооотиииікууу» — досі  сироти.

— Не хвилюйся, твій шеф у надійних руках! Поверну в ідеальному стані — підморгнула Риті.

Ага. Ну хіба що око в нього сіпатиметься. І переляк доведеться лікувати.