ГЛАВА 34

Емілія

«Здається, можна видихнути?» — подумалося мені, щойно той монстр у штанях зачинився у своєму кабінетику, а мене урочисто передали, як прапор «з рук у руки», його помічниці.

Молода жінка спритно підхопилася з-за столу. Аж незручно турбувати її на такому терміні вагітності. Світле волосся з темними корінцями зібране на потилиці, вільна блакитна сукня, зручні човники. Привітне, симпатичне обличчя… ковзаю поглядом нижче — величезний живіт.

— Мене Ритою звати, — усміхнулася вона.
— Дуже приємно, я Емілія.
— Нічого собі! Сам генеральний вирішив підшукати мені заміну, — стурбовано видала Маргарита, а тоді схаменулася. — Ой, я, мабуть, не те сказала…
— Та ні, все гаразд, — знизала я плечима.
— Добре! Бо я ж планую знову працювати тут після декрету, — ніжно погладила животик. — Ох, знову не про те! Отже…

Рита пильно поглянула на мої руки.
 — Ось, тримай, — простягла мені блокнот із логотипом фірми. — Щоб нічого не забула й не переплутала.

«Що я можу переплутати? Хіба випадково назвати нового шефа якимось дуже влучним синонімом?»

Та блокнот я взяла й навіть відкрила з розумним виглядом.

— Рівно о дев’ятій Марк Вікторович п’є чорну міцну каву, — Рита підійшла до кавомашини, захованої за ширмою. — Ось ці зерна. Не переплутай. У каву — два кубики цукру. Записуй!

«Кава з пінкою, два кубики цукру… і пігулка проносного, щоб травлення не нудьгувало…» — старанно виводжу у блокноті.

— Ще одну каву — перед обідом…

                 «О, яка важлива інформація! А що, він сам собі зробити не може? Чи моя робота полягає тільки в обслуговуванні шлунка золотого синочка генерального? Може, ще й марку туалетного паперу вкажеш?»

Не минуло й пів години настанов, як ми дійшли до пошти, а потім і до відвідувань його «святилища».

— Ні в якому разі не можна пускати відвідувачів до кабінету без узгодження, — наголосила вона.
«Чудово! Другий пункт у моєму списку — влаштувати день відчинених дверей!»

— Ой! — зойкнула Маргарита, хапаючись за живіт.
— Що сталося? — злякалася я.
— Все минулося, — видихнула з усмішкою. — На чому я зупинилася?

Вона зам’ялася й додала:
 — Тримайся тут без мене. Навряд чи найближчим часом зможу відповісти на дзвінок.

«Натяк зрозумілий: не турбувати.»

— Марк Вікторович не найгірший варіант, — пошепки додала вона. — Бувають і гірші.

— Угу. — бурмочу, склавши губки бантиком і розглядаючи стелю приміщення.

«Та ти свого шефа після трьох місяців не впізнаєш! Не дякуй.»

— Якщо щось буде важко — звернись до Єгора з відділу продажів. Він підстрахує.

«Що означає важко? У яких умовах ця бідолашна працювала?!»

Я поглянула на Риту — вона хаотично пакувала речі в коробку. І обличчя її сяяло так, наче вона не в декрет, а на курорт збиралася. У мене від того аж холодок по спині пробіг.

Ні, я все розумію: у людей із шаленими грошима свої «примхи». Я ж сама з таким живу — з тим Скруджем, який завжди невдоволений і дивиться на тебе, як на бізнес-проєкт. Але Маркові я точно не потуратиму!

— Ой, ледь не забула! У нас дрескод! — Рита зиркнула на мене, і в очах її майнула розгубленість. — Тобі б… ну… придбати щось більш…
— Підходяще? — підказала я.
— Та-ак… — протягнула вона.
— Обов’язково з першої платні! — посміхнулася я, пригадуючи, де лежить пакунок зі старим одягом.

«Ага, вже біжу купувати вузеньку спідницю, щоб кожен вигин він розглядав.»

— І ще! — Рита на мить зам’ялася. — Якщо прийде симпатична білявка й назветься Інною — пускай до нього і годину не турбуй.

«Пф! Годину… І як мені прибрати ці титри з обличчя?»

— Хоча, не впевнена, що вони досі зустрічаються. Давно її не бачила. Та й неприємна особа ця Інна… — прошепотіла вона.
«Хто б сумнівався! Я й сама чула її протяжне «кооотиииікууу» — досі  мурахи.»

— Не хвилюйся, твій шеф у надійних руках! Поверну в ідеальному стані — підморгнула Риті.

«Ага. Ну хіба що око в нього сіпатиметься. І переляк доведеться лікувати.»