ГЛАВА 33

Марк

«Ну привіт, Еміліє!» — промовляю подумки й не відводжу від неї погляду.

Зараз вона більше схожа на студентку, яка прийшла складати іспит: волосся зібране у хвіст, вигляд напружений.

А я ще дивувався, чому ці двоє (мій батько та її тато) останнім часом так тихо поводилися. Зачаїлися, як дітлахи після шкоди!

От в якій ролі я точно не уявляв Емілію, так це в ролі моєї власної помічниці.

— Я тут не залишуся! — першою не витримує напругу вона й порушує гнітючу тишу.

Напевно, набридли їй ці наші «переглядини».

— Чому ж так? — суплюся.

А й справді, на що я розраховував? Що вона зрадіє, щойно побачить мене?

— Це все знову мій батько! Я тут не за власною ініціативою! Мене навіть не спитали! — обурюється вона.

— Знаю-знаю! Ти ж звикла все вирішувати сама! — підморгую. — Бачив учора в клубі. Не забула?

— Що-о?! — вибухає вона, наче я підніс сірника до діжки з порохом.

Ох, як же приємно дивитися, як вона червоніє!

— Вирішила йти — іди! Не тримаю! Доведи батькові, що ти слабкодуха. Тоді він і далі вважатиме, що ти здатна тільки сидіти на його шиї! Замість того, щоб ухопитися за можливість отримувати нормальну платню, готова відмовитися при першій же нагоді! Сьогодні я тобі не такий, завтра ще щось вигадаєш! А потім дивуєшся, що він шукає тобі чоловіка. Та він просто втомився самотужки перейматися за тебе! — випалюю, трохи збиваючи її гонор.

Думала, що я ще й пожалію?

— Це я слабкодуха? — здається, ще трохи, і з її вух піде пар.

— Залишишся — і я підкину батькові ідею, що тобі вже час жити окремо.

Вона замовкла. Цікаво, замислилася чи обмірковує, чим би в мене зацідити?

— А тобі що із цього? — недовірливо примружує очі. — Одразу попереджаю: той поцілунок був останнім.

— Поцілунки? Любонько, ми на роботі. Тут — лише ділові стосунки!

Вона стисла губки, склала руки на грудях. Може, перегнув палицю? Ще й справді заплаче.

— Де та дівчина, яка кидалася в бій і товкла пики? Та, що подолала страх і пливла до берега, хоч не вміла плавати? — наближаюся ближче. — Невже відраза до мене переважить здоровий глузд? — говорю тихо й м’яко.

І коли це я навчився переконувати? Медаль мені! Куплю собі по дорозі додому шоколадну!

— Протримаєшся три місяці — покладу солідну премію на твій рахунок, — підморгую, показуючи цифру на екрані телефона.

Вона сутужно зітхає.

Агов! Час погоджуватися! Бо аргументи в мене ось-ось закінчаться!

— Добре! Але… — поглянула суворо, мов учителька, що забороняє списувати. — Ви, Марку, тримаєтесь виключно як мій шеф. Подалі від мене!

— Навіть якщо ти сама почнеш загравати? — усміхаюся, облизуючи губи, уявляючи її реакцію.

Даремно ти це сказала, красуне!

— Цього не буде! — вигукує вона, не вагаючись. — Ви дійсно погано знаєте мене!

— Ну-ну… То згода? — дивлюся прямо у вічі.

— А знаєте що? — торкається губ, провокуючи. — Якщо ви, Марку, станете ініціатором мого звільнення, подвоїте обіцяну суму!

— Це виклик? — знову скорочую відстань.

Емілія

Уже хотіла бовкнути щось образливе цьому самовпевненому бовдуру. Навіть те, що він мій шеф, не стало б приводом стриматися. Вже й рот відкрила, але саме в цю мить двері кабінету відчинилися.

— І що тут у вас? — почувся голос Віктора Івановича.

Ще б додав своє улюблене: «Не повбивали одне одного?»

А ось і мій тато. Які ж вони однакові, навіть думки в обох сходяться! Стоять, спостерігають і тішаться, як діти. Ставок не роблять хіба що… Хоча, може, вже й побилися об заклад, хтозна!

Гарний початок моєї роботи, нічого не скажеш! Батько привів, та ще й улаштував мене на роботу! Уявляю, яке буде ставлення колег. Для мене він — тато, а для них — діловий партнер їхнього генерального директора.

І цей Марк! Наче мені до сьогодні життя не підкидало достатньо несподіванок! 

«Нічого, всесвіте, насипай ще, я все витримаю!» — сварюся мовчки на свою вдачу.

Вже бачу: на Люську гикавка нападе, щойно дізнається про цю новину!