ГЛАВА 32

Емілія

— Еміліє, прокидайся! — батько настирливо стукає у двері моєї кімнати.

«Котра зараз година?» — буркочу й тягнуся до стільникового, що лежить поряд із ліжком.

«Лише сьома! Ще б спати та спати…»

— Навіщо так рано? — продираю сонні очі.
— Поквапся!

«Куди я маю квапитися? Мені ж нікуди не треба… Чи в батька знову якась грандіозна ідея?
                Ото життя — як на вулкані! Не знаєш, що на тебе чекатиме наступного ранку!»

— У тебе п’ять хвилин. Швидко снідати! — буркнув він і нарешті покрокував геть.

«Народився б він жінкою — зрозумів би, що для нас п’ять хвилин — це ніщо! Неймовірно мало!»

Швидко зібрала волосся у хвіст, трішки підфарбувала вії, встрибнула у чорні джинси та одягнула білу футболку. Як не дивно — вклалася у свою програму-мінімум.

Варто було показатися батькові на очі, як той одразу окинув мене скептичним поглядом від маківки до п’ят.

— Що? — не втрималася я.
— Так не піде! Виглядаєш зовсім не солідно, — підсумував він і сьорбнув зі своєї кружки.
— А навіщо мені виглядати солідно? — здивовано закліпала очима.

«Йому не здається, що вже час усе пояснити?» — крутиться в голові.

Але батько навіть не думає щось пояснювати. Просто встає і йде з кухні.

— Отакої! — зітхаю й роблю собі каву.

Та вже за десять хвилин він повертається, тримаючи в руках мій сірий піджак.

— Ось! Одягни зверху.
— Його? Та я ж років п’ять його не носила!

Батько знову поглянув на годинник, що висів на стіні.

— Хутчіш снідай! Часу обмаль! — стурбовано кинув він.

«Ох і нагнав таємничості! Для чого? Тільки б не чергове знайомство, бо це вже буде зовсім не смішно!»

У машині їдемо втрьох у моторошній тиші. Водій лише співчутливо зиркає на мене у дзеркало заднього виду.

— То, може, скажеш нарешті, куди ми прямуємо? — не витримую.
— Пам’ятаєш, я попереджав тебе про роботу? — після паузи озивається батько.
— Щось таке пригадую… — намагаюся відтворити ту розмову в пам’яті.
— Знайшлася вакансія трішки раніше, ніж я домовлявся.
— Робота? — вигукую.

«Нічого собі!»

Починаю гарячково розглядати свої руки, сумочку, а потім цей страшний піджак. Та я ж у ньому ще школу закінчувала! Волосся зібране у хвіст… І все через те, що часу було обмаль.

Дістаю блиск для губ із сумочки та швидко наношу.

— То це буде співбесіда? — уточнюю.

«Ох і скупий на подробиці!»

— Ні. Робота тимчасова, на час декретної відпустки — місяців два-три. За цей час оволодієш специфікою, а я зможу підібрати тобі щось більш достойне.

«Звучить навіть непогано! Робота — це фінансова незалежність. Можна буде орендувати квартиру… Ех, знову мрії, мої мрії!»

Але перший «дзвіночок», що я зарано почала тішитися, пролунав, коли водій припаркував авто біля до болю знайомого бізнес-центру.

Задерла голову, щоб окинути оком багатоповерхову будівлю.

— Ходімо! — знову квапить батько.

Ледве встигаю за ним. Ліфт піднімає нас на верхній поверх.

— Вітаю! Проходьте, будь ласка, до кабінету! Чаю чи кави? — вагітна секретарка привітно усміхається. — Шеф з’явиться за дві хвилинки.
— Не треба, дякуємо, — відповідає за мене татусь.

«Цікаво, на якому вона місяці? Лиш би прямо звідси не довелося в лікарню їхати! А мій майбутній шеф, сподіваюся, адекватний? Бажано років так під самісіньку пенсію й без хворобливого потягу до молоденьких…

Але, мабуть, не з моїм щастям.

І років йому не стільки, як хотілося б. І потяг до дівчат явно є…»

— Трясця! — ой, це я вслух сказала?

Марк. Власною персоною!

Знову! Та що ж так часто!

А я ще дивувалася, чому стільки таємничості — ні слова до самої автівки! Та щоб не накивала п’ятами, ось чого!

Самовдоволена усмішка сяє на обличчі мого «нового шефа». От би стерти її, щоб не кривлявся, нахаба!

Все й так очевидно: інакше чому такий задоволений вираз у батька? Отже, він таки не відмовився від ідеї будь-якою ціною звести мене з Марком.

Неясно лише, чому Марк досі грає в цю гру. Невже він готовий закрити очі на мою «уявну» розбещеність?

До нашої трійці приєднується ще й Віктор Іванович. Вирішив особисто проконтролювати заміну секретарки для любого синочка? Лиш би Марк не був причетний до вагітності! Хоча яка мені різниця! Хай робить що хоче, аби подалі від мене!

— Ходімо, друже! Поглянеш на мій новий проєкт! — Віктор Іванович хапає мого батька за лікоть, і вони вдвох зникають, залишивши нас із Марком сам на сам у кабінеті.

Оцей незручний момент…
 Який варіант ліпше обрати в ситуації, яка щойно склалася?

А) Спробувати втікти?

Б) Зацідити чимось важким по голові новому шефу?

С) Розіграти приступ сверблячки чи смертельної хвороби?

Д) Прикинутися мертвою…