ГЛАВА 31

Емілія

— Ой! — Люся зойкає, а я приходжу до тями.

Марк одразу відпускає мене, щойно помічає «небажаного свідка».

Я все ще перебуваю під враженням і насилу усвідомлюю, що відбувається.

Подружка тим часом хапає мене за руку й тягне в інший бік, наче щойно вихопила з пащі страшного звіра.

— Це що зараз бачили мої очі? — емоційно вигукує вона.

А я й сама не знаю, що відповісти. Усе сталося занадто раптово. Я могла припустити, що рано чи пізно наша зустріч відбудеться. Знала, що в Марка вона точно не викличе захоплення. Але зовсім не була готова до того, що він знову раптово поцілує мене.

— Агов, Міло! Повертайся вже у цей світ! — радить Люська й нарешті переключається на спроби завести свою стареньку таратайку.

— Я ж не помилилася? То був Марк? До окуліста мені не треба?
— Саме він, — киваю і невимушено посміхаюся.

«Це ж треба! Такого й навмисне не вигадаєш!»

— Ну ти даєш, подруго! Я тут чекаю вже майже годину, а вона вирішила поцілувати Марка!
— Я його не збиралася цілувати! — бурмочу. — Він, до речі, мене врятував.
— О-о! То поцілунки Марка вже рятують? — зловтішно коментує вона.
— Я не про те!

«І чому подруга не може зрозуміти простих речей! Це ж не я шукаю зустрічі з ним! І в халепу потрапила не навмисно, щоб привернути його увагу! Це клятий збіг! Ну добре — багато збігів! Таке враження, ніби хтось навмисно знову й знову зводить нас в одному місці.

Я тікаю… а кожен мій крок, навпаки, не віддаляє, а зближує!

Що це? Чиясь примха?.. Доля?.. Карма?..»

Марк

Ось і моє таксі.

«Що я щойно зробив? Знову? Це взагалі що було?»

Кусаю губи, ніби караючи себе за слабкість.

«Солодку слабкість», — поправляю подумки.

«Сьогодні я розпробував! Її вуста — як мед! Я хочу ще!»

Розумію, що всьому виною добряча порція віскі, яка додала мені нахабності й сміливості.

«Але ж вона відповіла на поцілунок!» — усміхаюся сам до себе й відвертаюся до вікна, вдивляючись у нічне місто.

Емоції на межі, аж кров у скронях пульсує.

«Навіщо я її чіпав?» — запитую себе вкотре й не можу пояснити, що керувало мною. Звідки цей шалений потяг? Це щось, що сильніше за мене й не піддається жодному поясненню.

Чи то асоціація з її нібито «розбещеністю» спрацьовує навпаки? Але ж я так і не довів свого припущення.

Заплющую очі.

«Усе складно! Не можу зрозуміти!»

Тоді що вона робила в клубі? Це ще один камінець на ваги на користь моїх підозр. Але ж я бачив, як вона опиралася, як намагалася звільнитися від обіймів того здорованя. Вона покликала на допомогу, хоча знала, чим ризикує! Впевнений, вона й досі переймається, що я можу розповісти Олександру Петровичу про її таємницю. Легковажні дівчата поводяться інакше. Чи я помиляюся?»

Голова йде обертом!

«А далі що? Які мої наступні дії?»

Тепер я шукатиму можливість побачити її знову? Чи, навпаки, чекатиму, доки емоції вщухнуть? Але щось підказує, що чекати доведеться довго.

Передусім мушу зізнатися собі: вона зачепила! Чимось таким невловимим, невагомим… своєю таємничістю, дивакуватістю, щирістю.

Розраховуюся з таксистом. Вибрався з автівки. Вдихаю на повні груди свіже нічне повітря й ловлю себе на тому, що посміхаюся, мов дурник! Тридцять років, а поплив від поцілунку? Божевілля якесь!

«Агов, всесвіте! Якщо це доля — ти ж зведеш нас знову?»

Підіймаю руки до неба.

Не знаю, чи почув мене всесвіт, але собаки точно почули — загавкали на всю вулицю, а бабця з третього поверху обізвала «алкашнею».

Образливо… Та я по життю не образливий!

За пів години вже спав у своєму ліжку, як немовля, стискаючи в обіймах подушку.

Прокинувся від того, що будильник несамовито ревів басами групи Rammstein. І, звісно, сон обірвався на найцікавішому місці.

Міцна кава допіо — і я вже сповнений «любові до ближніх» приїхав у свій офіс.

«Хто не сховався, я не винен!» — упевнено крокую коридором.

На мені класичний синій костюм, ідеально випрасуваний. У руці кейс, в іншій — ключі від кабінету.

Вже біля самого ліфта задзвонив мій стільниковий.

— Алло! Рито, що там сталося? — запитую секретарку, хоча ще лишалося п’ять хвилин до початку робочого дня.
 — Шефе, у вас гості… — вона намагається щось пояснити, але зв’язок у кабіні ліфта геть поганий, тому розмова обірвалася.

«Кого це принесло з самого ранку?» — думаю, долаючи останні метри.

Мабуть щось серйозне. А ні! Всесвіт просто вирішив виконати мою вчорашню забаганку… дуже збоченим способом правда. Навіть чекати не змусив, оце оперативність. Очманіти!

Тепер питання: що з цим робити?