ГЛАВА 30

Емілія

— Ось твоя винагорода! — промовляє Анна та простягає мені конверт із грошима.

Я хапаюся за кутик, але Анна все ще міцно тримає його.

— Еміліє… — ніяковіє вона, переминаючись із ноги на ногу. — Тут один дуже впливовий чоловік зацікавився тобою…

Мені цей початок розмови уже не подобається.

— Можливо, ти погодишся з ним зустрітися. Провести приємно час, повечеряти.

— Мені це нецікаво, — роблю ще одну спробу заволодіти своїми грошима, які Анна вперто тримає в руці.

— Дарма, Еміліє! Ти ж не збираєшся все життя співати в цьому клубі. Будь-якій обдарованій дівчині потрібен старт…

Я вже здогадуюся, про який саме «старт» ідеться, і чим доведеться розплачуватися за таку «допомогу».

— Аню, мушу бігти! — різко смикаю за конверт. І лише з третьої спроби мені вдається його забрати.

— Не відповідай категорично «ні». Я скажу йому, що ти подумаєш! — кидає вона вслід.

Про що тут думати? Стати коханкою чи дівчиною на одну ніч? Це точно не входить у мої плани!

Вислизаю з кабінету Анни, що заховався в самому закутку другого поверху, й обережно крокую сходами до виходу з клубу.

Заклад живе своїм нічним життям: гомін, музика, сміх і навіть досить відверті звуки з темних куточків. Нічого дивного. Це не саме пристойне місце, але для мене це вже не відкриття. Я, може, і не знаю всіх тонкощів, проте теж не зовсім наївна — розумію, за чим приходять сюди.

Здається, я відволіклася…

Коли до заповітних дверей лишається кроків десять, мій шлях перегороджує кремезний чоловік. Він примружує очі й, похитуючись, прямує мені назустріч.

Який шанс, що він просто пройде повз і не зачепить? З кожним кроком цей шанс невпинно зменшується до нуля. Принаймні тому, що він увесь цей час не відводить від мене свого хтивого погляду.

— Привіт, красуне! — хрипить він і раптово ривком притискає мене до стіни.

— Відпустіть мене негайно! — намагаюся вирватися. — Що ви собі дозволяєте!

— Не бійся, мала! Як щодо того, щоб розважитися? Ти нічого така! Я теж… — дихає перегаром мені у вухо.

У цей момент двері розчиняються, і всередину заходить компанія таких самих напідпитку чоловіків.

Я перелякана до краю, але кликати їх на допомогу безглуздо — нічим не відрізняються від мого кривдника.

— Відпустіть… — прошепотіла я, відхиляючи голову, бо він нахиляється дедалі ближче. — Я кричатиму.

Компанія кинула в наш бік якийсь жарт, певно, щось гидке, бо всі зареготали й пішли далі.

— Кричатимеш? То я закрию тобі рота! — його брови зійшлися на переніссі. — Зі мною можна й по-хорошому та за власним бажанням. А можна й по-поганому. Але тобі це точно не сподобається.

Раптом чути кроки з іншого боку. Ще один чоловік проходить повз, ковзаючи поглядом. На мить зупиняється, дивиться мені просто в обличчя. Напівтемрява, але світла достатньо, щоб я впізнала його. І він — мене.

— Марку! — вигукую я. — Допоможи!

Сіпаюся, мов гусінь у павутині, — на волосині від чогось страшного.

Марк завмирає. Вилиці напружені, брови зведені. Злий, як чіп.

«Чого ти чекаєш? Врятуй мене!» — кричить моя свідомість.

А він відвертається…

«Ні-ні! Не йди! Ти не можеш піти, коли я так потребую допомоги!»

— Будь ласка! Марку! — благально додаю.

— З ким це ти, мала, перегукуєшся? — огидний чолов’яга озирається. І в цю мить кулак Марка влучає йому просто в ніс.

Усе сталося блискавично. Його руки обвисли, він відпустив мене. Я одразу відштовхнула його від себе з відразою, ніби якесь сміття. А Марк схопив мене за руку й потягнув до виходу.

Зупинилися,  захекані, лише коли опинилися на безпечній відстані від клубу.

— Зачекай! Підкину, доки ти знову в халепу не вскочила! — переводячи подих, вимовляє Марк.

— Не треба! Мене чекають! — виривається в мене.

Та одразу розумію, як це прозвучало. Він і справді не знає, з ким я приїхала, а його уява домальовує картини, які краще й не уявляти.

— Звичайно! — його вилиці знову напружуються.

Він наближається, а я стою, мов зачарована. Немає сил навіть поворухнутися.

— Я ж попереджав, щоб більше не бачив тебе в цьому місці. Здається, воно не зовсім відповідає твоєму…

— Статусу? — виривається в мене.

— Твоєму життю! А хоча… Роби з ним, що хочеш! — вигукує він роздратовано, але замість піти, нависає наді мною.

— Хто тебе чекає? — його очі виблискують у темряві. Погляд — наскрізь, аж  сироти по тілу.

— Люся… — заїкаючись, видавлюю я.

— Та руда подружка?

— Та-ак… — облизую пересохлі губи, наче в страшенній спразі.