ГЛАВА 29

Емілія

— Все буде добре! — намагається підбадьорити мене подружка, доки ми вдвох їдемо нічним містом до клубу.
 — Мені б хоч трішки твого оптимізму! — міцно стискаю сумочку крижаними пальцями.

Після довгої та виснажливої дороги батько швидко заснув. Тому я без проблем вибралася з будинку вже знайомим шляхом. Люся у своїй старенькій автівці вже чекала мене за рогом.

— Обережно, подруго! Думки збуваються! — майже урочисто виголошує вона.
 — Добре, тоді треба частіше думати про мільйон у грошовому еквіваленті! — сутужно відповідаю.

«А фінанси точно не завадять! Тоді б я не була такою залежною від батька і його чергових «афер». Знайшла б симпатичне помешкання. Жила б у квартирці разом із подружкою. Якось би вже прогодували себе! Мрії, мрії… А зараз хоча б назбирати грошей на запис першого треку!»

Звичайно, є соцмережі, але такого контенту там вдосталь, а от часу на просування своєї сторінки — обмаль.

«Щось я відволіклася! Незчулася, як автівка плавно зупинилася неподалік від клубу.»

— З Богом! — прошепотіла я й, озираючись, ми дрібним кроком почали пробиратися до входу.
— Не бійся, якщо що — ховайся за мене! — порадила Люся.

«Ох, подружко! Як то буде виглядати?» — посміхнулася  подумки.

— Я одним оком погляну на твій виступ, а потім чекатиму тебе в машині. Замилуй там усіх своїм голосом! — видала настанову Люся, і ми розійшлися. Вона попрямувала до залу, де відбуватиметься мій виступ, я ж прослизнула у гримерку.

Довгу чорну сукню до самісінької підлоги та капелюх такого ж кольору я знайшла одразу. Анна охайно склала все необхідне у невеличку шафку.

П’ять хвилин — і я вже в образі. Останній штрих — червона помада на вустах. Готово.

Марк

Ледве спровадив Інну. Це ж треба бути такою настирливою!

Перевів подих і попрямував зі спальні в гостьову кімнату.

«Треба випити, щоб хоч трохи зняти напруження! Що не жінка — то сюрприз! Емілія будь-якою ціною намагалася позбутися моєї присутності. Інна, навпаки, вчепилася так, що не позбудешся!»

Вмикаю світло.

«І тут Інна встигла похазяйнувати!» — звернув увагу: картина прекрасної незнайомки в капелюсі, яка мала висіти на стіні, тепер стоїть на підлозі за кріслом, та ще й розвернута іншим боком.

Я підняв портрет і знову повісив на місце. Потім налив собі віскі та сів навпроти з келихом у руці.

«Треба завтра змінити замок! Інакше спокою не буде! А ще відвезти Інну до лікаря. Маю бути стовідсотково впевненим у її «цікавому стані»!»

Відпиваю й заплющую очі, насолоджуючись приємним теплом і поступово заспокоюючись.

«Котра година?» — сіпаюся, розуміючи, що заснув у кріслі.

«Виступ співачки вже за пів години! Маю поквапитися, якщо не хочу запізнитися!» — хаотично викликаю таксі, яке зможе найшвидше дістатися до мого будинку.

Добре, що таксист не підвів — я встиг.

Займаю своє улюблене заброньоване місце. Зручно вмощуюся і пригублюю ще один келих віскі, цього разу — для настрою.

Починається виступ.

Ось вона! Зовсім поряд. І цей чарівний голос… Ніжний та оксамитовий, милує слух, змушує забутися, поринути у приємні відчуття.

Шкода, що не бачу обличчя незнайомки. Тільки губи, кольору пристрасті. Дивно! Можливо, після алкоголю свідомість починає витягувати зайві асоціації. Червоні губи співачки нагадали про інше — про те, як я витираю хусткою губи Емілії, а потім цілую її. Потрібно воно мені зараз? Я ж хотів забути!

Роблю ще ковток, сподіваючись, що ця мара щезне. Але чим довше дивлюся на співачку, тим більше поринаю у спогади.

«Трясця!»

Аж занервував, так захотілося звільнитися від цих думок.

Ледве досидів до кінця виступу, який уже не приносив радості.

«Що взагалі відбувається?»

Озираюся навсібіч, шукаю очима знайоме обличчя. Черговий доказ, що я не помилився, приписавши Емілію до стародавньої «професії»!

«Немає!»

Інших дівчат і жінок вдосталь — гарно й відверто вбраних, з посмішками, що приваблюють чоловіків, але тієї, яку я шукаю, немає.

Щойно співачка зникла за лаштунками, я теж зірвався з місця. Але точно не за нею. У цю мить навіть не так важливо, хто ця чарівна незнайомка.

Я наближаюся до бармена, який працює тут давно.

— Привіт! — вітаюся.
— Віскі панові? — одразу питає він, бо пам’ятає мої уподобання.
— Сьогодні з мене вже досить, — відповідаю.

«Точно, не треба більше! Бо ще й не таке примариться.»

Я дістаю з кишені хрустку купюру й кладу перед ним.

— Шукаю дівчину. Вона брюнетка. Волосся ледве дістає до плечей. Невисока. Красива. Років двадцяти. Звуть Емілією, — підсуваю йому гроші. — Можливо, з тих самих…

— Не бачив такої, — похитав головою бармен. — Он там єдина брюнетка з коротким волоссям, принаймні з тих, кого я знаю.
— Ні, це не вона, — ціджу крізь зуби й знову підводжуся. — Цікаво…

«Невже помилився?» — крутиться думка.