ГЛАВА 27

Марк.

А от тепер останній пазл став на місце!
Наївний, я думав, що дивна поведінка Емілії пов’язана лише з протестом проти нав’язаного вибору її батька. А виявилося — все значно простіше й банальніше: страх, що я розкрию її маленьку таємницю.

Гарна дівчина, татова донька, спадкоємиця… Навіщо? Для чого падати так низько й заробляти по клубах завдяки молодості та зовнішності? Грошей їй, здавалось би, не бракує.

Розглядаю її. Мокре волосся ледь дістає плечей, хвилями обрамляє обличчя. Вії тремтять. Щоки — як маки. Пухкі губи вона кусає від хвилювання. Красуня. Чисте, ще по-дитячому миле обличчя. І водночас — така зіпсована?

Чи розкажу батькам? Не певен. Хіба що сам батько наполягатиме на продовженні цього фарсу. Але моєї ноги поряд із нею більше не буде — то вже точно. Це знайомство й так затяглося. Вона отримала, чого прагнула: позбулася нелюба.

Я ледве досидів до кінця вечері. Перепросив і пішов геть. Навіть не до своєї кімнати, а просто — аби подалі. Якось так паршиво стало на душі.
Це що — розчарування?
 Присмак гіркоти залишився.

Коли повернувся — була вже глибока ніч. Біля входу світло від ліхтаря різонуло по очах. І тут я побачив постать у картатому пледі, яка зіскочила зі сходів. Спершу подумав, що це Марійка, але то була Емілія.

Гнана страхом викриття, вона сама чекала на мене.

Я мовчки пройшов повз. Не був певен, що взагалі хочу говорити. Про що? Про її виставу з переодяганнями?

— Марку, зачекай! — окликнула вона.

Дарма ти це зробила, дівчино.

Я зупинився й розвернувся. Її великі очі блищали від сліз у напівтемряві. На жалість вирішила тиснути? Від мене їй потрібно лише одне: щоб я мовчав.

— Все до банальності просто, правда? — сказав я, запхавши руки глибше в кишені, щоб побороти бажання схопити її за плечі й змусити схаменутися.

— Ти нічого не знаєш про мене! — її голос затремтів.

— А мені здалося, що я дізнався вдосталь, — нахилився я до її вуха. — Тому ти зараз тут?

— Марку… — її брови зійшлися, вона ледь стримувалася.

— Не треба! — відрізав я. — Якщо переживаєш, щоб ніхто не дізнався, — мовчатиму. Просто щезни й не потрапляй мені на очі. Бо іншого разу, побачивши тебе там, у клубі, навряд чи втримаюся. Затямила?

Емілія.

Я ще не була з жодним чоловіком. Чому ж я маю слухати ці всі звинувачення? Бо він так вирішив? Навіть не перевірив, чи правда це!
Та й ще маю перепрошувати? За те, чого ніколи не робила?

Самовпевнений упертюх! Дивиться на мене холодно, наче  щойно застукав за чимось ганебним.
 Він розвернувся й пішов.

А я нарешті дала волю сльозам.
«Він обіцяв, що батько не дізнається…» — повторюю подумки. Але ця обіцянка звучить, як знущання.

«Не потрапляй більше на очі, і в клубі теж…»
 А як це зробити? Перестати співати? Виступи — це єдине, заради чого я існую.

Такого приниження я ще не відчувала. Безвихідь стискає серце, напруга боляче шкрябає всередині.