ГЛАВА 27

     Марк.

     А от тепер і останній пазлик не забарився! 

    “Наївний, думав що поведінка Емілії пов’язана з простим протестом проти нав’язаного вибору її батька. Виявляється, все на багато простіше та банальніше - страх, що я відкрию її маленьку таємницю! 

    Хороша дівчинка, папина донька, спадкоємиця! Навіщо? Грошей начебто не бракує! Для чого, падати так низько та заробляти по клубам завдяки своїй молодості!?”

    Ловлю себе на тому, що розглядаю її. Мокре волосся на її  голові  трішки не дістає плечей, просто висохло і зараз м’які хвилі  обрамляють її обличчя,. Вії тремтять. Щоки червоні, як ті маки. Кусає нервово пухкенькі губи. Красуня. Чисте обличчя. Ще по дитячому милі риси обличчя. Як можна бути одночасно такою зіпсованою?

    Чи розкажу  батькам, що бачив Емілію раніше? Не впевнений! Хіба батько буде наполягати в продовженні цього фарсу! 

    А от ноги моєї поряд  з нею не буде, то вже точно! Це знайомство й так добряче затягнулося! Врешті решт, вона отримала те до чого так прагнула, завдяки своєму зовнішньому вигляду, позбулася клятого нелюба! 

    Ледве досидів до кінця вечері! Перепросив і пішов геть! Навіть не до своєї кімнати, а взагалі подалі звідси. Якось так паршиво стало на душі!

    “Що це? Розчарування?”

     Присмак гіркоти залишився!

     Не знаю, скільки так блукав, до будинку повернувся вже коли була глибока ніч.

   Очі не одразу звикли до світла від ліхтаря, який закріплений біля входу у наше “тимчасове помешкання”. Здалося на мить, що хтось є поряд зі сходами.

    “Ні, не здалося!”

    Тендітна постать обгорнута в картатий плед зіскочила зі сходів. 

    Спочатку вирішив, що це Маша! Навіть думка промайнула, хто відпустив дитину саму в такий час. Але потім здогадався, що це Емілія.

     Гнана страхом викриття сама чекає на мене. 

    Мовчки пройшов повз. Не впевнений, що бажаю говорити з нею! Про що? Про те, що за дурня мене мала, влаштувавши цю постанову з переодяганнями!

- Марку! Зачекай! - окликнула мене.

     “Дарма, ти дівчино, це зробила!”

     Зупиняюся і розвертаюся обличчям до неї. Її очі мерехтять в напівтемряві, великі та сумні, в кутиках блищать сльози. На жалість вирішила тиснути? Не я змушував її до чогось, сама знайшла свій шлях! То що від мене зараз чекає? Поздоровлень? Захоплення? Слів,- “Так тримати”? Обіцянки не розкрити її брудний секретик… ось що їй від мене треба!

- Все до банальності просто, правда? - дивлюся в її очі.

    Тим часом запхав свої руки глибоко до кишень, щоб побороти бажання схопити дівчину за плечі. Дізнатися причину, для чого вона вчиняє так, змусити схаменутися, замислитися про власне життя. Звісно це необхідно для неї самої!

- Ти нічого не знаєш про мене! - натужно промовляє.

- А мені здалося, що я дізнався про тебе вдосталь! - схиляюся нижче до її вушка. - Правда? Тому ти зараз тут?

- Марку… - її брівки сходяться на переніссі, нервує, ледве стримує себе. 

    “Яка прикрість, іронія долі! Саме зі мною зустрітися в тому злощасному клубі… А зараз що?”

- Не треба! - сухо відповідаю. - Якщо ти переймаєшся, щоб ніхто не дізнався, то я мовчатиму! Просто щезни і не потрапляй більше на очі! Бо іншого разу, побачивши в клубі, навряд чи зможу відповідати за свої вчинки! Затямила?

     Емілія.

    “Я не була ще з жодним чоловіком? Чому я маю слухати ці всі звинувачення? Бо він так вирішив? Припустив навіть не подбавши перевірити, чи дійсно це відповідає дійсності! 

     Ще маю перепросити? За те, чого ніколи не робила? 

     Самовпевнений впертюх! Думає знає про мене все?”

   Обводить прискіпливо холодним та пронизливим поглядом, наче щойно застукав за чимось ганебним та розпустним! 

     Крокує геть! 

     А я, нарешті даю волю сльозам!

    “Він обіцяв, що батько не дізнається…”, - повторюю про себе, але ця обіцянка, така собі втіха.

    “Не потрапляй більше на очі, і в клубі теж… А як це зробити? Перестати співати? Виступи на сцені, це єдине заради чого я зараз не просто живу, ще існую…!”

     Чи слід зараз зазначати, що такого приниження я в своєму житті ще не відчувала?