ГЛАВА 26

Марк.

«А й справді, що це на мене найшло? Чому я так наполегливо чіпляюся до Емілії? Довів дівчину аж до гикавки!»

Вона вже не знає, куди подітися від мене.

Напевно, досить.

Бо зі своєю «цікавістю» я лише підіграю батькам та Олександру Петровичу. Тільки лінивий на березі не плескав у долоні, коли я потягнув Емілію на глибину, а вона відчайдушно хапалася за мене. І це вони ще про поцілунок не знають…

«То що, Марку? Спробуєш стати чемним і не чіпатимеш її?»

Чесно кажучи, була така думка.
 Занадто емоційно вона реагує! Це не «гра», не кокетування, щоб підігріти інтерес чи інтригувати.

Щось мені підказує: і зовнішність у неї на «п’ятірку з плюсом», і фігурою природа не обділила, і з головою все гаразд. Отже, причина її негативного ставлення до мене — в іншому.

Мені бракує лише одного пазла, аби скласти цілісну картину.

А поки…
Обіцяю певний час не діставати дівчину. Але…
 Я зацікавлений. Я хочу знати більше. Я хочу, щоб вона перестала так відверто тікати від мене щоразу, як я поруч.

Емілія.

Решта дня минула, на мій подив, без зіткнень із Марком. Він навіть домовився зі своїм батьком і сів за кермо, коли ми їхали від озера до будинку.

Але коли я повернулася до своєї кімнати, щоб переодягнутися до вечері, мене чекав неприємний сюрприз: хтось нишпорив у моїх речах і поцупив косметичку. Шкода, що помітила це надто пізно — вже після душу, змиваючи озерну воду.

«Ні-ні-ні! Тільки не це!» — сльози самі навертаються.
«Як можна було не прорахувати цю можливість? Звідки ж знати, якщо всі близькі поїхали зі мною?»

Капелюха не надягнеш, щоб тебе не впізнали! Це виглядало б дивно. А ще всі вирішили б, що я несповна розуму. Чорна панчоха на голову? Тоді батько просто визначить мені напрямок… у психлікарню.

А час біжить неймовірно швидко.

«Може, я сама кудись заховала косметичку й забула?» — жевріла надія.
Але ні! Перевірила  скрізь.
«Не мрій! Хтось таки поцупив!»

Прикро до сліз.

— Еміліє! Поквапся, ми чекаємо тебе! — гримає батько з-за дверей, щосили вистукуючи по дереву.
— Вечеряйте без мене, я не голодна! — відповідаю, хоча чудово розумію: це лише виграш кількох годин

Безкінечно відкладати не вийде. Максимум — до ранку. А завтра ми всі разом повертаємося додому.
«А далі що?»

Відчуваю себе, як пташка, загнана в куток без жодного шансу на втечу.

— Еміліє! Відчини негайно! — батько смикає ручку так, що мало не зриває.

Я підкоряюся.

— Чудово! — задоволено вигукує. — Твоє обличчя виглядає саме так, як має!
— Вибач, тату! Я погано почуваюся. Хочу залишитися в кімнаті. — благаю його.
— І мови бути не може! Ти чудово виглядаєш! — торкається мого лоба. — Температури немає.
— Ходімо! — він бере мене під руку й майже силоміць тягне до сходів.

«Ось і все…» — промайнула думка.

Мені здається, саме батько приклав руку до зникнення моєї косметички.

Двері кухні відчиняються. Стіл сервірували саме там. Усі погляди — на нас.

Бачили б ви обличчя Марка, коли він відірвав погляд від тарілки й побачив мене. Його щоки вкрилися червоними плямами. Щелепа стиснулася так, що ось-ось почую скрегіт зубів. Насупився! Впевнена — впізнав. Поклав серветку на стіл і відкинувся на спинку стільця.

«Чого ж ти чекаєш?» — подумки звертаюся до нього. Очікування гірше за вирок. Моя доля в руках цього нещадного судді.

Та на диво Марк не поспішав виводити мене «на чисту воду». Лише продовжував уважно й пильно розглядати, не пропускаючи жодної дрібниці.

— Еміліє, ти нічого не з’їла. Скуштуй печеню, дуже смачна! — турботливо пропонує Оксана Михайлівна.

Я починаю червоніти від такої кількості уваги. Яке там їсти? Шматок до горла не полізе.

— Ти така гарна сьогодні, Еміліє! — з захопленням вигукує Марійка. — Коли виросту, теж, мабуть, не буду фарбуватися. Бо тоді й мене ніхто заміж не візьме!

— Ну, тепер зрозуміло, для чого було це шоу! — з металевими нотками в голосі каже батько, переглядаючись із Віктором Івановичем.

І знову одна я почуваюся повною дурепою. За крок до ізоляції — завдяки батькові! Авжеж, він «врятує» доньку будь-якою ціною, навіть ціною мого щастя й свободи.

А Марк? Його красномовність зникла. Навіщо йому «зганьблена» донька батькового товариша? Він, певно, переконаний, що я — не благочестива і на мені «тавра нема де ставити». Чи я помиляюся у його думках?

Вирішив пограти у шляхетність? Хіба що на публіку. А потім швиденько викладе все, як є, своїм батькам і відхреститься від можливих «стосунків».