ГЛАВА 25

Емілія.

— Чого тобі? — запитую, щойно Марк наблизився до мене. — Вважаєш, що мені й так замало дісталося сьогодні? — гримаю, навіть не давши йому рота розтулити.

 — Не підходь! — попереджаю войовничо, затиснувши краї рушника в руках. — Бо на мить забуду, що я дівчинка, і тоді тобі точно буде непереливки!

Марк примружує очі та зупиняється зовсім поряд. Нахиляє голову набік і розглядає мене. Не просто дивиться — наче пронизує наскрізь. Варто казати, що він навіть не злякався моїх погроз? Навпаки — це подіяло зворотньо.

Мої очі від страху починають шукати батька та інших…
Дзуськи! Їх знову немає. Куди ж вони поділися? Лише на хвилину відволіклася!

— Взагалі-то… — почав Марк, який виглядає зараз надзвичайно зосередженим.
— Я прямував до своєї автівки. Але…

Присягаюся, почувши це його «але», у мене все життя промайнуло перед очима, наче в того кролика перед пащею лева.

— Тепер мені стало цікаво, як ти виконаєш свою погрозу! — вилиці Марка напружуються.

Його майже оголене мокре тіло виблискує на сонці. Видно все — кожен наче сталевий м’яз. Жодних сумнівів, він дбає про себе. Напевно, старанно працює у спортзалі, щоб справляти враження на наївних дуреп. Від яких я мало чим відрізняюся. Давайте дивитися правді в очі: я теж під враженням. Але хай навіть не мріє дізнатися про це! Урешті-решт, це лише купка м’язів… Ну добре — довершене тіло, від якого мурахи біжать уздовж хребта і вниз до самих п’ят.

Він робить крок до мене.

— Стій де стоїш, Марку! — наказую.
— А то що? — його губи розтягуються в іронічній посмішці.

Ненавиджу, коли він так глузує. Пихатий чванько!
Провокує, змушує відчувати неймовірну суміш емоцій — від злості до тремтіння й збудження. І це лякає до гикавки!

Він знову наближається.

— У тебе туш розмазалася, — переходить на шепіт. — А може, це такий задум художника? — підморгує. — Не зважай!
— Навіщо ти мене провокуєш? — не витримую.
— Ти перша почала! — він стоїть переді мною. Близько. Занадто близько.
— Не правда! — вигукую, і подих перехоплює.

«Агов, схаменись! Ще мить — і занапастиш своє життя! А як же мрії? Сцена?»

— Коротка ж у тебе пам’ять, Еміліє… — гірко посміхається.

«Невже пізнав мене?» — від здогадки піджилки починають тремтіти.

«Здасть батькові — і «золота клітка» з нелюбом, який перший погодиться на шлюб зі «зіпсованим товаром», забезпечена! Як гидко, аж нудить.»

— Та заспокойся! — знову тихо шепоче. — У тебе вигляд такий, наче тебе на ешафот ведуть.
— Завдяки гарній компанії, — огризаюся.
— Взагалі я лише хотів із багажника дістати нову футболку, щоб запропонувати її тобі. А ти кидаєшся на мене, наче поранена вовчиця!

Нарешті він змінює напрям і йде до автівки, що припаркована поряд.

— Ось! Візьмеш, якщо не бажаєш випадково продемонструвати мені свої принади, — кладе запаковану футболку на капот поруч зі мною.
— Дякую… — шепочу самими губами.

«Можна видихнути? Він мене не впізнав? Навряд чи мовчав би, якби здогадався…»

Щойно залізла в автівку переодягнутися, як у сумочці заграв телефон.

— Алло! — відповідаю.
— Нарешті, подруго! Хіба можна так лякати? Я вже десятий раз телефоную!
— Вибач, Люсю, не чула! — затискаю слухавку між вухом і плечем, дістаючи футболку.

«Не збідніє», — думаю. Але все одно вагаюся: брати чи ні. Проте краще так, ніж у рушнику, ще й поруч із ним у дорозі назад.

— То чим же ти так зайнята, що навіть подрузі відповісти ніколи? — ображено цікавиться вона.
— Нічим цікавим, — швидко видала я, хоча Люська — дівчина-рентген, її не обдуриш.
— А нецікавим?
— Пудра скінчилася, — зітхаю.
— Вся? Ти що, стіну штукатурила?
— Так вийшло… Алло, алло!

Розмова обривається, але лише для того, щоб вона передзвонила вже по відео. Отже, вирішила побачити мене на власні очі. Добре, що я встигла вдягнути футболку.

— Ти де? — скептично поглядає.
— В автівці!
— У батьковій? — примружує очі Люся.

«Ну, збреши! Ну хоч переведи тему…»
 — Ні… — протягую, клята правдивість.
 — М-м! Як цікаво! А що це на тобі? Такої футболки раніше не було.

«Я ж казала! Не дівчина — рентген!»

— Не було. - відповідаю.

«Ох, дорогенька, копаєш собі яму з неймовірною швидкістю та ентузіазмом. Люська ж «прикладе» тебе власними руками!»

— Ти в його футболці!? — заверещала вона. — Зізнавайся, у вас щось було?
— Ні-і! — щосили хитаю головою.

— Чесно? — з полегшенням видихає.
 «Та скажи вже «так», заспокой подругу…»
— Не зовсім, — знову викладаю все, як на духу.
— Я так і знала! — істерично вигукує Люся.
— Це він мене поцілував, присягаюся! — починаю виправдовуватися, розуміючи, що розмову треба закінчити.
 — Знову?! Очманіти!
 — Вибач, мені час іти! — тисну на відбій і нарешті видихаю.

«Куди вже більше «палитися»? І так виклала все, що на серці. У Люськи талант витягати з мене подробиці, завжди так було. Я наче зачарована — розповідаю все, від «а» до «я». Ось і сьогоднішня розмова не стала винятком…»