ГЛАВА 24

Марк

Підхоплюю Емілію на руки й, незважаючи на її шалений супротив, лечу з нею у воду на повній швидкості.

— Облиш мене! — верещить вона.

— Не з твоїм щастям, — відповідаю.

— Я вб’ю тебе, Марку! Присягаюся! — хапає ротом повітря від різкого перепаду температури.

— Каже та, що зараз тримається за мене, як за рятівний круг!

— Дійсно, тримаюсь! — продовжує верещати Емілія. — Може, тому, що я не вмію плавати! - від її лементу аж вуха заклало.

— А ти не бійся! Тут до берега недалеко! — начебто заспокоюю, а сам занурююся з нею все глибше й глибше.

— Стій, де стоїш! — вимагає дівчина.

— Не чу-ю-ю!

Ось уже й футболка на ній мокра до самісінького комірця, і волосся на потилиці теж. Лише чубчик, налакований у кілька шарів, лишився сухим. Але це ми зараз виправимо.

— Ой, яка прикрість, я такий незграбний! — роблю вигляд, що перечепився об щось на дні, й на мить пірнаю з нею удвох.

— Рятуйте! — кричить, спльовуючи воду.

— З нами все добре! — махаю рідним, які спостерігають з берега.

Тільки й того, що ставки ще не роблять — хто ж кого переможе!

— Ненавиджу тебе! — починає схлипувати дівчина.

А я вже не розумію: це вода стікає по її обличчю чи справжні сльози?

Її волосся після занурення набуває нормального вигляду — нарешті без тонни лаку. Звичайне каре трохи вище плечей.
А от із макіяжем пощастило менше: водостійкий олівець і туш витримали, натомість зійшла фарба з брів. І виявилося, що вони в неї таки є!

«Так дивись, до кінця відпочинку є шанс відмити дівчину повністю…»

— Поверни мене туди, де немає глибини, і відпусти! — вимагає Емілія.

— Сама до берега не хочеш дістатися? — цікавлюся.

— Знущаєшся?! Повторюю, я не вмію плавати! — гримає розлючено вона.

«Ну що ж! Саме час навчитися!»

Перехоплюю її так, щоб опинилася обличчям до мене, роблю крок уперед, туди, де вже глибоко… і пірнаю разом із нею.

У воді знаходжу її губи й цілую. Але не так, як тоді в будинку, — цього разу геть по-іншому. Ідеальна можливість зробити це так, щоб ніхто не побачив.

Вона виривається, щосили штовхаючи мене. Та я вже не тримаю.
Виринає й самостійно пливе до берега. Звичайно, я контролюю ситуацію: якби потрібна була допомога, опинився б поряд за секунду. Але ж як упевнено пливе… замилуєшся!

— А казала, що плавати не вмієш! — вигукую я, невимушено торкаючись своїх губ пальцями.

«Я хоч усвідомлюю, що зараз зробив? І мета точно була не навчити її плавати! Хоча вийшло теж непогано!»

— Я ж обіцяла, що Марк навчить! — плескає в долоні Маруся.

Емілія

«Клятий бовдур!» — примудряюся повторювати подумки, поки активно гребу руками, аби залишитися на плаву.

Прикладаю титанічні зусилля, щоб дотягнути до берега й не потонути прямісінько на очах у мовчазних і бездіяльних свідків.

Це ж треба бути таким жорстоким: знаючи, що я не вмію плавати, потягнути мене на глибину! Та аби лише це…

Відчуваю, як губи палають, а серце ось-ось вистрибне від пережитого стресу.

«Ненавиджу його!»

Нарешті вибираюся на берег і намагаюся перевести подих, та досі відкашлююсь від води, що потрапила в ніс.

«Він що, справді вирішив, що я йому ось так просто пробачу його вихідку? Нізащо!»

І тільки батьки Марка та мій — задоволені, потирають руки. Вас би так змусили пірнати! Напевно, реагували б по-іншому!

Для них ця картинка виглядає зовсім інакше. Вони вже щось там собі вирішили… Але мою думку про цей «союз» ніхто навіть не запитав!

Мокра футболка неприємно липне до тіла. Вогко, незручно, та ще й холодно — вода в озері не така вже й тепла. Зуби починають цокотіти.

Швидко скидаю з себе цю вологу ганчірку й обертаюся сухим рушником. Так краще!