ГЛАВА 23

Емілія

— Ви вже готові? — запитує батько Марка, щойно заходить до кухні.

— Готові до чого? — перепитую я.

— Як? Маруся нічого вам не сказала? — здивовано переводить він погляд з мене на сина, а потім зупиняється на дівчинці. — Я ж просив, щоб ти попередила!

— А що я? — мала зображає святу невинність.

— Збирайтеся! У вас п’ять хвилин! — вигукує Віктор Іванович, таким тоном, що жодні заперечення не пройдуть. — Не змушуйте нас чекати. - додає нервово.

— То куди ми всі збираємося? — цікавиться Марк.

— На озеро купатися! — видає Марійка.

«Вода? Тільки не це! Як і сам пляж зовсім не входить у мої плани!»

Чудово! От просто краще вже нікуди!

Тягну час: повертаюся до кімнати, повільно риюся в шафі, шукаю футболку — таку, щоб якомога довшу й на мені виглядала приблизно як чохол від роялю. В купальнику хизуватися я точно не збираюся.

— Еміліє…! — чую батьків голос. Він, мабуть, ще сходами йде, а вже підганяє мене.

— Поквапся! — гримає й смикає за дверну ручку.

— Та йду я вже, йду! — бурмочу невдоволено.

«Це ви приїхали сюди відпочивати, а я на це все не підписувалася!»

Зітхаю, ще раз оглядаю свій зовнішній вигляд у дзеркалі й виходжу з кімнати.

— Нарешті! Тебе одну чекаємо! — насупився батько.

— Я про ваші наміри дізналася кілька хвилин тому! — відповідаю й прискорюю крок, щоб наздогнати його.

Разом ми вийшли з будинку.

«Тільки не кажіть, що ви всі надумали пхатися в одну автівку!»

Так і є: Віктор Іванович за кермом, мій батько поряд. Марк уже сидить позаду.

— Твоя черга, — звертається до мене Оксана Михайлівна.

— Ви про що? — з пересторогою перепитую.

— Сідай біля Марка, — пояснює жінка.

«Ні-ні-ні! Нізащо я не буду сидіти так близько до нього!»

— Еміліє, давай швидше! — знову чую невдоволений голос батька. — Хутчіш! Марк не кусається!

— Вчора на кухні не вкусив, то й сьогодні не вкусить! — жартує батько Марка.

«Це що зараз було? Він так справді шуткує чи це сарказм?»

— Сміливіше! — підбадьорює мене Оксана Іванівна.

Переводжу погляд на Марусю. А ця мала бешкетниця складає губи й робить мені повітряні цьомчики!

«Ще один натяк? Щоб їх!» — зціплюю щосили губи, щоб не бовкнути зайвого.

Розумію, що відмовитися не вийде.

Врешті-решт, не з’їсть же мене Марк! Он і свідків ціла купа — доведеться бути чемним!

Здаюся. Сідаю в автівку поряд із ним.

Тримати дистанцію не виходить, бо Оксана Іванівна з Марусею, яка вмостилася їй на колінах, притискають мене ближче до нього. І не просто ближче — упритул!

— Не бійся, не вкушу, — шепоче він мені на вухо. От нахаба.

— Та хто тебе знає! — відповідаю і витираю спітнілі від напруги долоні об футболку.

— Нарешті всі зібралися! — бубонить мій батько. — Рушай, Вікторе, доки ще хтось не загубився чи не передумав!

«А що можна було передумати?» - пізно схаменулася бо щойно автівка рушила з місця. 

Марк

Емілія тремтить поряд, як листок на осиці.
 Уперше, якщо чесно, викликаю таку реакцію в дівчини.

Невже я їй настільки огидний? Щоразу її аж підкидає, коли опиняюся поряд!

Я ж не кривий, не косий, не смердючий,  в штанці не ходжу, слину не пускаю… Далі навіть сенсу немає перераховувати. Але щось тут не так!

Добре, припустимо: може, їй не сподобалася сама ідея знайомства. Але який сенс у цій виставі? Зазвичай дівчата хоча б знайомляться, дивляться, хто там, а вже потім вирішують, подобається чи ні. А тут — одразу, як то кажуть, з порогу,  категоричне «ні».

«Або ж вона мене звідкись знає!» — ця думка все більше й більше засідає в голові.

І про «біляву подругу» вона могла довідатися…
От і сходяться всі пазли в одну картинку.

Шкода лише, що я досі не знаю…

Хто ж ти, Еміліє?
І чому така стійка відраза саме до мене? Я ж ніколи жодної жінки не образив.

Від постійних загадок у мене голова йде обертом.

— Яка краса! — вигукує мама, щойно ми під’їжджаємо ближче до озера.

Батько паркується на великій галявині неподалік від води. Людей чимало, але простору вистачає.

Дівчата — окрім, звісно, Емілії — одразу скидають верхній одяг і лишаються в купальниках. Маруся в яскраво-рожевому суцільному, мама в темно-синьому.

А от Емілія… навіть не знаю, що за ганчірка на ній. Схоже, сусідський пес поступився шматком із власної будки — той самий, який так гарно підвивав. До речі, вив цуцик ліпше ніж вона співала, принаймні в ноти попадав жвавіше та частіше.

Вона що, думає, я зараз на неї кидатимуся, тільки-но побачу напівроздягненою?

— Еміліє, а де твій купальник? — запитує мама.

— Я його з собою не взяла! — знизує плечима дівчина.

— Яка прикрість! Вода просто чудова! — мружиться від сонця мама.

— Та я й плаваю не дуже… Трішки ліпше, ніж сокира!

— Нічого страшного! Марк тебе навчить! Він і мене навчив! — вигукує Марійка. — Правда, Марку?

— Легко! — киваю малій.

— Ні! Не треба! — блискавично відрізає Емілія.

«Дарма ти така категорична, дівчино! Це лише підігріває цікавість та азарт…».

Знімаю футболку і джинси, скорочуючи відстань між нами.

— Що ти хочеш? — вона червоніє.

— Здогадайся!

— Ти цього не зробиш! — шепоче й відступає.

— Дарма ти так думаєш! — підморгую.

— Не наближайся до мене! Чуєш!?

— Що? — удаю, наче не розчув її бурмотіння.

«Саме час скупатися, Еміліє…»