ГЛАВА 23

Емілія

— Ви вже готові? — запитує батько Марка, щойно заходить до кухні.

— Готові до чого? — перепитую я.

— Як? Маруся нічого вам не сказала? — здивовано переводить він погляд з мене на сина, а потім зупиняється на дівчинці. — Я ж просив, щоб ти попередила!

— А що я? — мала зображає святу невинність.

— Збирайтеся! У вас п’ять хвилин! — вигукує Віктор Іванович, таким тоном, що жодні заперечення не пройдуть. — Не змушуйте нас чекати, — додає нервово.

— То куди ми всі збираємося? — цікавиться Марк.

— На озеро купатися! — видає Марійка.

Вода? Тільки не це! Як і сам пляж зовсім не входить у мої плани!

Чудово! От просто краще вже нікуди!

Тягну час: повертаюся до кімнати, повільно риюся в шафі, шукаю футболку — таку, щоб якомога довшу й на мені виглядала приблизно як чохол від роялю. У купальнику хизуватися я точно не збираюся.

— Еміліє! — чую батьків голос. Він, мабуть, ще сходами йде, а вже підганяє мене. — Поквапся! — гримає і смикає за дверну ручку.

— Та йду я вже, йду! — бурмочу невдоволено.

Це ви приїхали сюди відпочивати, а я на це все не підписувалася!

Зітхаю, ще раз оглядаю свій зовнішній вигляд у дзеркалі й виходжу з кімнати.

— Нарешті! Тебе одну чекаємо! — насупився батько.

— Я про ваші наміри дізналася кілька хвилин тому! — відповідаю і прискорюю крок, щоб наздогнати його.

Разом ми вийшли з будинку.

Тільки не кажіть, що ви всі надумали пхатися в одну автівку!

Так і є: Віктор Іванович за кермом, мій батько поряд. Марк уже сидить позаду.

— Твоя черга, — звертається до мене Оксана Михайлівна.

— Ви про що? — у котрий раз за останні дні вмикаю дурненьку.

— Сідай біля Марка, — пояснює жінка.

Ні-ні-ні! Нізащо я не буду сидіти так близько до нього!

— Еміліє, давай швидше! — знову чую невдоволений голос батька. — Хутчіш! Марк не кусається!

— Вчора на кухні не вкусив, то й сьогодні не вкусить! — жартує батько Марка.

Це що зараз було? Він так справді шуткує чи це сарказм?

— Сміливіше! — підбадьорює мене Оксана Іванівна.

Переводжу погляд на Марусю. А ця мала бешкетниця складає губи й робить мені повітряні цьомчики!

«Ще один натяк? Щоб їх!» — зціплюю щосили губи, щоб не бовкнути зайвого.

Розумію, що відмовитися не вийде.

Врешті-решт, не з’їсть же мене Марк! Он і свідків ціла купа — доведеться бути чемним!

Здаюся. Сідаю в автівку поряд із ним.

Тримати дистанцію не виходить, бо Оксана Іванівна з Марусею, яка вмостилася їй на колінах, притискають мене ближче до нього. І не просто ближче — упритул!

— Не бійся, не вкушу, — шепоче він мені на вухо. От нахаба.

— Та хто тебе знає! — відповідаю і витираю спітнілі від напруги долоні об футболку.

— Нарешті всі зібралися! — бубонить мій батько. — Рушай, Вікторе, доки ще хтось не загубився чи не передумав!

«А що, можна було передумати?» — пізно схаменулася, бо щойно автівка рушила з місця.

Марк

Емілія тремтить поряд, як листок на осиці.

Уперше, якщо чесно, викликаю таку реакцію в дівчини.

Невже я їй настільки огидний? Щоразу її аж підкидає, коли опиняюся поряд!

Я ж не кривий, не косий, не смердючий, у штанці не ходжу, слину не пускаю… Далі навіть сенсу немає перераховувати. Але щось тут не так!

Добре, припустимо: може, їй не сподобалася сама ідея знайомства. Але який сенс у цій виставі? Зазвичай дівчата хоча б знайомляться, дивляться, хто там, а вже потім вирішують, подобається чи ні. А тут — одразу, як то кажуть, з порогу, категоричне «ні».

«Або ж вона мене звідкись знає!» — ця думка все більше й більше засідає в голові.

І про «біляву подругу» вона могла довідатися…

От і сходяться всі пазли в одну картинку.

Шкода лише, що я досі не знаю…

Хто ж ти, Еміліє?

І чому така стійка відраза саме до мене? Я ж ніколи жодної жінки не образив.

Від постійних загадок у мене голова йде обертом.

— Яка краса! — вигукує мама, щойно ми під’їжджаємо ближче до озера.

Батько паркується на великій галявині неподалік від води. Людей чимало, але простору вистачає.

Дівчата — окрім, звісно, Емілії — одразу скидають верхній одяг і лишаються в купальниках. Маруся в яскраво-рожевому суцільному, мама в темно-синьому.