ГЛАВА 21

     Марк.

     Тихо удвох з Емілією пробралися на кухню будинку, який орендують батьки.

- Сідай ось сюди! - вказую Емілії на кухонну стільницю.

     Так і не дочекавшись  відповіді, хапаю дівчину за талію і підсаджую.

- Треба обробити твоє коліно! - попереджаю, а сам тягнуся до холодильника за пляшкою чогось спиртовмісного.

- А є чим? - розгублено запитує вона. - Взагалі, є в цьому будинку аптечка?

- Поняття не маю! - бурмочу й відкорковую пляшку з віскі, потім озираюся на всі боки, як той школяр, який переймається, щоб його не спалили батьки за чимось забороненим. 

     Роблю декілька ковтків міцного напою і простягаю пляшку Емілії.

- Сьорбни трішки! Тебе досі трусить від адреналіну! 

- Так помітно? - хапає віскі і робить жадібні ковтки.

- Легше! - посміхаюся. - А то твій батько ще скаже, що зіпсував дівчинку.

- Що? - кліпає на мене переляканими оченятами.

- Не налягай на випивку! - відповідаю їй, та помічаю, що кісточки на її лівій руці теж збиті.

- А добряче ти тому Олежці в ніс зарядила! - мої губи знову невимушено розтягуються в посмішку, варто було пригадати, як ця “тигриця” кинулася спочатку рятувати мене, а потім ще й примудрилась зацідити в ніс тому хто посмів її ображати. 

- Як твоя голова? - поцікавилася вона, натякаючи, що остання може поболювати, від неочікуваного контакту з пляшкою, яка об мій череп і розкололася. Добре хоч, що не навпаки.

- Завтра скажу! - торкаюся пальцями маківки, відчуваю як злиплося на тому місці волосся.

     Але зараз треба спочатку обробити рану на коліні  Емілії. 

- Знала б твоя матінка чим закінчиться наш похід до того ресторана, навряд чи запропонувала б нам ту кляту прогулянку!

- Та вже як є? - дістаю з шухляди ніж.

     Сидить, навіть не сіпнулася, не ворухнулася. Просто спостерігає за моїми рухами.

     Хапаю  за кінчик розірваних від падіння джинсів.

- Що ти збираєшся робити? - цікавиться буденним голосом. 

- Ось це! - розрізаю джинсову тканину, щоб збільшити доступ до садни на її коліні.

- Навіщо ж! - слабо запротестувала вона, коли я потягнув за краї розірваної штанини. 

- А ти пропонуєш інший варіант!? - нахиляюся ближче до неї.

- Ні-і! - злякано промовляє.

- Тому так! - відриваю шматок паперового рушника, складаю в четверо, ллю на нього солідну дозу віскі і прикладаю просякнутий папір до її подряпини.

     Дівчина заплющує очі і напружується всім тілом. Знаю, процедура не з приємних. Стаю навпочепки перед нею і починаю щосили дути на рану, прийнявши серветку.

- Молодець! Ти достойно трималася! Залишилося обробити кісточки на твоїй руці.

- А твоя голова?! - зойкнула Емілія. - Он, і кров закипіла вже!

     Вирівнююсь знову на повний зріст і ми з нею зустрічаємося очима.

- Заживе, як на собаці! - шуткую, а тим часом беру її руку в свою.

     Маленька така долонька, наче дитяча.  Тоненькі та витончені пальчики. Невеликі нігті,  акуратні, покриті нюдовим лаком. Порцелянова ніжна шкіра. Обережно притискаю вологу серветку до пошкодженого місця на її руці. Знову дмухаю. Підносячи її пальці ближче до своїх губ.

     “Агов, друже! Це на тебе віскі подіяло? Так порція наче не велика! А ти вже не шмаркавий підліток, якого рубає ковток “зігріваючого” напою!”

- Дякую! - неочікувано шепоче.

- За що? - здивовано запитую, уважно спостерігаючи за нею, та все ще тримаю її руку в своїй.

- За те, що обробив коліно та руку. І ще… що не дозволив ображати… - замовкла, не витримала мого погляду, бо почала розглядати підлогу.

     В цей момент почувся шерех і двері в кухню відчинилися.

- Це Ви тут? Що тут у Вас відбувається? - запитав мій батько, який опинився на порозі кухні.

- Нічого! - в один голос вигукнули ми.

     Відпускаю руку Емілії.

- М-м! - протягнув той. - Ну-ну! - і зачинивши за собою пішов геть.

- Тепер твій батько подумає невідомо що… 

- А тебе це турбує? - обпираюся на руки, по обидва боки від дівчини, схиляюся трішки ближче до неї. 

      Емілія.

     Швидше не турбує, а хвилює…і це, його близькість. З цим треба негайно щось робити.

- Мене на даний час більше переймає твоя голова! - нагадую йому. - Тепер твоя черга.

- Ти теж бажаєш пограти у лікаря? - кволо промовляє. - Ну добре! Як тобі буде зручно обробити? 

- Не знаю! - розгубилася я. - Можливо, якщо ти сядеш на стілець…

    Марк мовчки виконав моє прохання - потягнув стілець ближче до себе, а потім перекинув ногу і всівся обличчям до спинки.

- Так буде зручно? - поцікавився в мене.

- Ще не знаю! - шепочу і намагаюся зібрати думки докупи.

     “Я ніколи не була в схожій ситуації! Які мої подальші дії?”

    Відриваю чистий паперовий рушник і виконую все точно так само, як це робив він. Стаю поряд з чоловіком. 

     Серце починає зрадницьки пришвидшуватися. Занадто близько Марк знаходиться від мене. Та ще й,  голова чоловіка зараз на рівні моїх грудей.

- Не бійся! - спробував підбадьорити мене.

- Добре… - прикладаю імпровізований спонж до розсіченої шкіри на голові, на самій маківці, і міцно заплющую очі, щоб дуже сильно не  перейматися.