ГЛАВА 21

Марк

Тихо, удвох з Емілією, пробралися на кухню будинку, який орендують батьки.

— Сідай ось сюди! — вказую Емілії на кухонну стільницю.

Так і не дочекавшись відповіді, хапаю дівчину за талію і підсаджую.

— Треба обробити твоє коліно! — попереджаю, а сам тягнуся до холодильника по пляшку чогось спиртовмісного.

— А є чим? — розгублено запитує вона. — Взагалі, у цьому будинку є аптечка?

— Гадки не маю! — бурмочу й відкорковую пляшку віскі. Потім озираюся на всі боки, як школяр, що боїться, щоб його не спіймали за чимось забороненим.

Роблю декілька ковтків міцного напою і простягаю пляшку Емілії.

— Сьорбни трішки! Тебе досі трусить від адреналіну.

— Так помітно? — хапає віскі й робить жадібні ковтки.

— Легше! — посміхаюся. — А то твій батько ще скаже, що я зіпсував його порядну та домашню дівчинку.

— Що? — кліпає на мене переляканими очима.

— Не налягай на випивку! — відповідаю і водночас помічаю, що кісточки на її лівій руці теж збиті. — А добряче ж ти тому Олежці в ніс зацідила!

Мої губи знову невимушено розтягуються в усмішці, варто лише пригадати, як ця «тигриця» кинулася спочатку рятувати мене, а потім ще й примудрилася зарядити кулаком у ніс тому, хто посмів її образити.

— Як твоя голова? — поцікавилася вона, натякаючи на те, що може боліти після несподіваного контакту з пляшкою, яка об мій череп і розкололася. Добре хоч, що не навпаки.

— Завтра скажу! — торкаюся пальцями маківки, відчуваю, як волосся на тому місці злиплося від крові.

Але зараз треба спочатку обробити рану на її коліні.

— Знала б твоя матінка, чим закінчиться наш похід у той ресторан, навряд чи запропонувала б нам ту кляту прогулянку!

— Та вже як є, — зітхаю і дістаю із шухляди ніж.

Вона сидить, навіть не сіпнулася. Просто спостерігає за моїми рухами.

Хапаю за кінчик розірваних від падіння джинсів.

— Що ти збираєшся робити? — цікавиться буденним голосом.

— Ось це! — розрізаю джинсову тканину, щоб збільшити доступ до садна на її коліні.

— Навіщо ж? — слабо запротестувала вона, коли я потягнув за краї штанини.

— А ти пропонуєш інший варіант? — нахиляюся ближче.

— Ні-і… — злякано промовляє.

— Отож-бо! — відриваю шматок паперового рушника, складаю вчетверо, ллю на нього солідну дозу віскі й прикладаю просякнутий папір до її подряпини.

Дівчина заплющує очі й напружується всім тілом. Знаю, процедура не з приємних. Стаю навпочіпки перед нею і починаю щосили дути на рану, віднявши серветку.

— Молодець! Ти достойно трималася. Залишилося обробити кісточки на твоїй руці.

— А твоя голова?! — зойкнула Емілія. — Он, уже й кров закипілася!

Вирівнююся на повний зріст, і ми зустрічаємося очима.

— Заживе, як у собаки! — жартую, а тим часом беру її руку у свою.

Маленька така долонька, наче дитяча. Тоненькі витончені пальчики. Акуратні нігті, вкриті нюдовим лаком. Порцелянова ніжна шкіра. Обережно притискаю вологу серветку до пошкодженого місця на її руці. Знову дмухаю. Підношу її пальці ближче до своїх губ.

Агов, друже! Це на тебе віскі подіяло? Там же порція мізерна! А ти вже не шмаркавий підліток, щоб тебе розібрало від ковтка «зігріваючого» напою!

— Дякую! — несподівано шепоче вона.

— За що? — здивовано питаю, уважно спостерігаючи за нею і все ще тримаючи її руку у своїй.

— За те, що обробив коліно та руку. І ще… що не дозволив мене ображати… — замовкла, не витримавши мого погляду, і почала розглядати підлогу.

У цей момент почувся шерех, і двері на кухню відчинилися.

— Це ви тут? Що відбувається? — запитав мій батько, який опинився на порозі.

— Нічого! — в один голос вигукнули ми.

Я відпускаю руку Емілії.

— М-м! — протягнув він. — Ну-ну! — і, зачинивши двері, пішов геть.

— Тепер твій батько подумає невідомо що…

— А тебе це турбує? — спираюся на руки з обох боків від дівчини й нахиляюся трохи ближче.

Емілія

Швидше не турбує, а хвилює… І ця його близькість теж. Із цим треба негайно щось робити.

— Мене зараз більше переймає твоя голова! — нагадую йому. — Тепер твоя черга.

— Ти теж бажаєш пограти в лікаря? — кволо промовляє. — Ну добре! Як тобі буде зручно обробити?

— Не знаю… — розгубилася я. — Можливо, якщо ти сядеш на стілець.

Марк мовчки виконав моє прохання: потягнув стілець ближче, потім перекинув ногу й сів обличчям до спинки.