ГЛАВА 20

Марк

Емілія якраз вмостилася поряд із водійським місцем в автівці, на якій я із сім’єю сюди приїхав.

— Може, нікуди не поїдемо? — пропонує дівчина. — У сенсі, ну його той ресторан…

— Так і сидітимемо в машині до глибокої ночі? — цікавлюся в неї.

— А інших варіантів немає?

— Ну-у, можна вирушити на нічне лісове сафарі… Наприклад, твою подружку-білочку провідати!

— А чому одразу білочку? — обурилася вона.

— Ну ок! Не проблема. Не хочеш білку — можна й до ведмедя в гості завітати, чи до вовка! Обирай!

— Ресторан! — вигукує вона.

— От і я про те! — заводжу автівку.

Увесь шлях до закладу їхали мовчки. Кожен із нас, мабуть, думав про щось своє. Та й недалеко, всього хвилин п’ятнадцять дороги, тут не встигнеш засумувати.

Емілія

Як же не хочеться нікуди йти. Та ще й з ким? З Марком! Але вже пізно скиглити. Приїхали. Вірніше — мій сьогоднішній водій і супровід на цей вечір щойно зупинив машину на стоянці ресторану.

Опустила сонцезахисну шторку й поглянула на себе у дзеркальце.

Ух! Краса неймовірна! Така «свіженька», наче щойно з-під крапельниці… Чого тільки варті самі губи! Навмисно зараз обвела їх червоною помадою, щедро вилазячи за контур. Ну так, на всяк випадок, щоб Марку знову не спало на думку… А хоча. Треба ж інколи бути реалісткою — я ж себе зараз у дзеркалі бачу… Кому взагалі спаде на думку лізти до мене цілуватися?! Навіть якщо я буду останньою жінкою на планеті Земля.

— Ходімо? — цікавиться Марк, спостерігаючи за мною.

Можливо, десь глибоко в душі він усе ще сподівався, що я ось-ось закінчу «розважатися з косметикою» і нарешті з’явлюся перед ним у вигляді, який хоча б не викликатиме в нього огиди. Але не сьогодні — це точно.

— Так! Я готова!

Чоловік сутужно зітхнув і вибрався з машини. На мій превеликий подив, він відчинив дверцята з мого боку й навіть простягнув свою широку долоню, щоб допомогти мені.

Що це? Він уміє бути джентльменом?

Чомусь думала, що той чкурне вперед, щоб ніхто не подумав, що ми разом. Але тут я не вгадала. Схоже, йому байдуже.

Врешті-решт, чому б і ні? Марк навряд чи може тут когось знати. Яка йому різниця, що про нього подумають? Інколи заради грошей, наприклад, і не на таке люди йдуть!

«Зараз знайде столик десь у закутку, щоб нас точно ніхто не бачив…» — тільки-но подумала, як він зробив протилежне моїм очікуванням.

Марк обрав місце неподалік від сцени, майже в самому центрі. Відставив важкий стілець і допоміг мені присісти. Сам сів навпроти. І саме в цей момент біля мікрофона з’явився співак, затягнувши свою щемливу пісню. Почувши голос, Марк утратив будь-яку цікавість до сцени й зосередився на меню.

Офіціант не змусив себе довго чекати. Молодий, високий та худорлявий, як тростина. У чорному костюмі, білому фартусі та з рушником на одній руці й блокнотиком в іншій.

— Ось ця частина в нас із чудовими настоянками та горілкою власного виробництва… — почав він, при цьому скоса поглядаючи на мене.

«Це що, натяк?» — одразу спало мені на думку.

Хоча… чого я очікувала? З власної волі виглядаю так, наче потойбічна істота з фільму жахів, чому дивуватися? Це Марк, можливо, вже звик, а інші ще ловлять переляк…

— Ні, дякую! Я за кермом! — відповів Марк йому стримано та сухо.

— Співчуваю, — тихесенько, майже самими губами прошепотів офіціант, але ми вдвох почули.

Чому така впевненість, що не лише я? Бо вилиці мого вимушеного партнера напружилися, а брови зійшлися на переніссі. Нервує? Обурений? Але ж, зрештою, я йому ніхто. То чи є сенс перейматися?

Цей момент мав би мене зачепити, але не чіпляє.

— Ти обрала, чим пригощатимешся? — ввічливо спитав Марк, переключившись одразу з нього на мене.

— Келих червоного вина й ось цей десерт, — показала пальцем офіціантові.

— Мені каву! — додав Марк, і, нарешті, молодик забрався геть.

— Я десь тебе бачив раніше? — запитав мій нелюб, щойно ми залишилися удвох. Хоч це поняття й відносне, бо в приміщенні чимало відвідувачів, але навряд чи хтось прислухається до чужих розмов.

— Чому це ти так вирішив? — відповіла питанням на питання.

— Бо це ще одна причина твого образу! — пересмикнув плечима Марк.

— Ну то, може, навіть пригадаєш де? — глянула на нього з викликом, а сама схрестила пальці під столом. Хоч би «ні»!

— З’явись без мейку — можливо, і пригадаю! — він подався вперед, спираючись на лікті.

— Ще чого! — хмикнула я.

— Отже, вгадав! — задоволено посміхнувся чоловік.

— Це лише твоє припущення! — швидко відповіла я.

— Чувак! — почувся п’яний голос десь збоку. — Де ти знайшов таку страшну дівку?