ГЛАВА 20

     Марк.

     Емілія якраз вмостилася поряд з водійським місцем в автівці на якій я з сім'єю сюди приїхали. 

- Може нікуди не поїдемо? - пропонує дівчина. - У сенсі, ну його той ресторан…

- Так і сидітимемо в машині до глибокої ночі? - цікавлюся в неї. 

- А інших варіантів немає? 

- Ну-у, можна вирушити на нічне лісове сафарі… Наприклад, твою подружку білочку провідати! 

- А чому одразу білочку? - обурилася вона. 

- Ну ок! Не проблема, не хочеш білку, можна до ведмедя в гості завітати чи до вовка! Обирай!

- Ресторан! - вигукує вона.

- От і я про то! - заводжу автівку. 

     Увесь шлях до закладу їхали мовчки. Кожен з нас, мабуть, думав про щось своє. Та й не далеко, як виявилося, всього хвилин п’ятнадцять.

     Емілія.

     Як же ж не хочеться нікуди йти. Та ще й з ким? Марком! 

     Але вже пізно причитати. Приїхали. Вірніше мій сьогоднішній водій і супровід на цей вечір, щойно зупинив машину на стоянці ресторану.

     Опустила сонцезахисну шторку й поглянула на себе у дзеркальце. 

    Ух! Краса неймовірна! Така “свіженька”, наче щойно з під капельниці… Чого тільки варті самі губи. Навмисно зараз обвела червоною помадою, щедро вилазячи за контур. Ну так, на всяк випадок, щоб Марку бува знову не прийшло в голову… А хоча. Треба ж інколи бути реалісткою, я ж то себе зараз у дзеркало бачу… Кому спаде на думку взагалі лізти до мене цілуватися!? Навіть, якщо я буду останньою жінкою на планеті Земля. 

- Ходімо? - цікавиться Марк, спостерігаючи за мною. 

     Можливо десь глибоко в душі він все ще надіявся, що я ось-ось закінчу “розважатися з косметикою” і нарешті з’явлюся перед ним у тому вигляді, який хоба б не викликатиме в нього огиду. Але не сьогодні то вже точно.

- Так! Я готова! 

     Чоловік сутужно зітхнув і вибрався з салону автівки. На мій превеликий подив, він відчинив дверцята з мого боку і навіть простягнув свою широку долоню, щоб допомогти мені. 

      “Що це? Він вміє бути джентльменом?”

     Чомусь думала, що той чкурне вперед, щоб ніхто не подумав, що ми разом. Але тут я не вгадала. Схоже йому байдуже. 

     Врешті решт, чому б і ні? Марк навряд чи може тут хоч когось знати. Яка йому різниця, що про нього подумають? Інколи заради грошей, наприклад, і не на таке люди йдуть! 

      “Зараз, знайде столик в якомусь закутку, щоб нас точно ніхто не бачив…”, - тільки но подумала, як він обрав протилежне моїм думкам місце. 

     Неподалік від сцени, майже в самому центрі. Відставив важкий стілець і допоміг мені присісти. Сам зайняв місце  навпроти мене. Саме в цей момент біля мікрофону з'явився співак і затягнув свою щемливу пісню. Почувши голос Марк втратив будь-яку цікавість до подій, що відбуваються на сцені і зосередився на меню.

    Офіціянт не змусив себе довго чекати. Молодий, високий та худорлявий, як та тростина. У чорному костюмі, білому фартусі та з білосніжним рушником на одній руці і блокнотиком в іншій. 

- Ось ця частина в нас з чудовими настоянками та горілкою власного виробництва… - почав  він, при цьому скоса поглядаючи на мене.

     “Це що натяк?”, - одразу прийшло в мою голову. 

     Хоча… Чого я очікувала? З власної волі виглядаю так наче потойбічна істота з фільму жахів, чого дивуватися? Це Марк вже можливо звик, а інші люди ще ловлять переляк…

- Ні, дякую! Я за кермом! - відповів Марк йому стримано та сухо.

- Співчуваю. - техесенько, майже самими губами прошепотів офіціянт, але ми вдвох почули.

     Чому така впевненість, що не лише я одна? Бо вилиці мого вимушеного партнера напружились, а брови зійшлися на переніссі. Нервує? Обурений? Але ж по великому рахунку, я йому ніхто! То чи є сенс перейматися? 

     Цей момент мав би мене зачепити, але не чіпляє. 

- Ти обрала, чим пригощатимешся? - ввічливо запитав, переключившись одразу з нього на мене. 

- Келих червоного вина і ось цей десерт. - показала пальцем офіціянту. 

- Мені каву! - добав Марк і, нарешті молодик забрався геть.

- Я десь тебе бачив раніше? - запитав мій нелюб, щойно ми залишилися удвох, хоч і відносно, бо в залі було досить багато відвідувачів, але навряд чи хтось вслухається в розмови за сусідніми столиками.

- Чому це ти так вирішив? - відповіла на питання питанням. 

- Бо це ще одна причина твого образу! - пересмикнув плечима Марк.

- Ну то може навіть пригадаєш де? - поглянула на нього з викликом, а сама схрестила пальці під столом, хоч би “ні”!

- З’явись без мейку, можливо й пригадаю! - він подався вперед, спираючись на лікті. 

- Ще чого! - приснула я.

- Отже вгадав! - задоволено посміхнувся чоловік.

- Це лише твоє припущення! - швидко відповіла йому я.

- Чувак! - почувся голос напідпитку десь збоку від нас. - Де ти знайшов таку страшну дівку? 

     Товстун, який щойно наблизився до нашого столика, навіть, безцеремонно поплескав Марка по плечу.

- Офіціян, горілки моєму товаришу! Йому потрібніше! - чергову репліку видало “аморфне тіло”.

     “Ще б хто звинувачував? Він себе у дзеркало бачив?”

     Та Марк спритно зловив його руку й різко потягнув, що той розклався на нашому столику.