ГЛАВА 19

Емілія

Лягла на ліжко й склала руки на грудях, розглядаючи дерев’яну стелю. Не знаю, скільки так пролежала, вслухаючись у тишу, але за якийсь час пролунав дзвінок мого телефона.

— Алло! — кволо озвалася в слухавку, прийнявши виклик.

— Як ти, подружко? Чому не телефонуєш? Чи ви там за горло з Марком тримаєте одне одного? — поцікавилася Люся бадьорим голосом.

— Це суцільний треш! — зітхнула я.

— Що, все так погано? — із сумом запитала товаришка.

— Гірше нікуди!

— А батько що? Невже дозволяє ображати тебе?!

— Його немає поряд! Вони з батьками Марка кудись поїхали!

— То ви удвох у будинку? Який жах! — вигукнула Люська.

— Не зовсім! Ми з восьмирічною дівчинкою, їхньою родичкою.

— То він ображає тебе? Чіпляється? — ніяк не могла вгамуватися подруга.

— Ні! — я сіла на ліжку.

— А що ж ви робили? — видала чергове запитання вона.

— Спочатку грали в хованки, а потім цілувалися… — вибовкала я все як на духу.

— Ще раз… Що ви робили? Цілувалися? Я правильно почула?

— Так! — схлипнула я, пригадавши знову все.

У першу чергу — відчуття. Як його теплі губи легенько торкнулися моїх. Не можу сказати, що це було аж так неприємно. Швидше — незвично, навіть хвилююче. З одного боку, поцілунок відбувся всупереч моєму супротиву. Але ж Маруся загнала нас у таку ситуацію, що ми мусили відкупитися! З іншого боку… цікавість.

Так, цікавість! Не буду брехати! Мені в останню мить стало цікаво, як це… які відчуття… І заплющивши очі, я спробувала уявити якогось симпатичного актора, але перед очима вперто малювався Марк. Зізнаюся: ніякого дискомфорту чи негативу я не відчула. Приємний дотик, легкий поцілунок. Майже цнотливий… майже! Тому й картаю себе ще більше, що не відчула огиди.

— Очманіти! — видихнула Люся. — Швидко там у вас усе відбувається. Разючі зміни — від ненависті до поцілунків!

— Усе не зовсім так… — спробувала виправдати свою поведінку я.

«А як?» — майнула думка.

— То з такими темпами скоро й з весіллям можна буде привітати? —  кепкує Люся.

— Це не так! — вигукнула я. — Моє ставлення до Марка не змінилося! Ясно? Ми просто програлися малій і виконували її бажання. Нічого більше!

— Це що там за маленький монстр, який просив вас про таке?

— Вона просто намагалася нас помирити, щоб ми більше не сварилися! — чомусь почала захищати дитину. — Звідки в дітей логіка?!

Мій настрій плавно знижується в напрямку відмітки «0». Ще пара-трійка питань, байдуже чиїх, і я просто не зможу себе контролювати. Навіть Люся може потрапити під роздачу, а сваритися з подругою зовсім не хочеться. Тому саме час закінчувати цю розмову.

Не встигла я про це подумати, як у мої двері хтось настирливо постукав. Невже зурочила? 

— Вибач, Люсь! Хтось прийшов! Маю відчинити! — швидко промовляю і відбиваю виклик.

— Доню! — почувся голос батька.

— Так, тату! — відчинила, навіть не глянувши у дзеркало, щоб перевірити, як виглядаю в цей момент.

А вигляд, напевно, ще той. Якщо врахувати, що я рюмсала й розмазувала сльози по щоках.

— Ох! — відсахнувся тато. — Ти… ти вечеряти йдеш? Ми чекаємо на тебе. Але спочатку вмий обличчя.

— Тату! — намагаюся заперечити я.

— Я наполягаю! — з металевими нотками в голосі додав він.

Та в цей момент залунав уже його телефон, і доки він відволікся, я прослизнула й бігцем кинулася сходами вниз.

Фух! А залишатися в образі з кожним днем стає все складніше.

— Як пройшов день? — поцікавилася Оксана Михайлівна, коли нарешті всі зібралися за столом.

— Нормально! — озвалася Маруся, вирішивши, що запитують саме її.

Доки Віктор Іванович і мій батько емоційно обговорювали робочі питання, мати Марка намагалася дізнатися щось більше, ніж просто «нормально», про те, як минув наш день.

— Неподалік є чудовий ресторанчик із живою музикою. Ви б могли з Марком прогулятися та гарно провести час.

— Ні, дякую! — швидко відповіла я.

— То так і стирчатимете вдома? Все ж таки відпочинок… — із сумом зауважила жінка.

А я відчула себе знову дитиною, яку настирливо виганяють із дому на подвір’я, щоб подихала свіжим повітрям, а не сиділа весь час у телефоні.

— Іншого разу! — додав Марк, дожовуючи свій стейк.

— Чудово! Якщо вам обом увечері нікуди не треба, то ви з радістю зі мною пограєте! — мала підперла щоки долонями, а лікті поставила на стіл. — То в хованки?

— Ні! — вигукнули ми синхронно з Марком.

Хоч у чомусь ми нарешті досягли згоди — у небажанні знову грати! Особисто мені попередньої забаганки Марійки вистачило!