ГЛАВА 17

Емілія

— Пропоную розділитися! — раджу я Маркові, коли він закінчив рахувати до ста.

— Так сильно хочеш мене спекатися? — посміхається він і навпаки наближається.

— Помітно? — відповідаю, майже не контролюючи роздратування.

— Перепрошую! Я чимось заслужив таке ставлення?

Ще питає? Шкода, що не можу нагадати йому, на яку мою професію він нещодавно натякав! То як я маю це забути й ставитися по-іншому?

Натомість мовчу, міцно зціпивши щелепу, щоб бува не ляпнути зайвого й не видати себе.

— Я так розумію, ти мені не збираєшся відповідати?

Який кмітливий!

— Добре, ходімо! Оглянемо спочатку верхній поверх будинку!

Чому він вирішив, що зараз за головного, а я маю виконувати його настанови?

— Поквапся, якщо не хочеш виконувати дитячі забаганки!

«Та я і твої не дуже поспішаю виконувати!» — додала подумки.

Але куди подінуся… приречено йду за ним.

— А звідки про біляву подругу дізналася? — не вгамовується Марк.

— Пташка на хвості принесла!

Зупиняється й дивиться на мене, примруживши очі.

— Пташка, кажеш? То звідки така цікавість до моєї скромної персони, якщо я тобі такий огидний?

— Не треба собі лестити! — вигукую. — Мені на тебе так байдуже, що аж незручно!

Бачили б ви його вираз обличчя — наче щойно напхав повний рот кислих лимонів.

«Що я такого сказала? Звик, що з тобою жінки по-іншому розмовляють? Як та білявка: “котииику…”. Аж нудить!» — промайнула думка, але змовчала, натомість лише сутужно зітхнула.

— Звичайно! — кивнув і знову почав оглядати кімнати. — Відізвалася татусева донька: розпещена й норовлива, яка звикла, що все подають на тарілочці з золотою облямівкою!

— Це із чого ж такі висновки? — цікавлюся.

Думає вивести мене з рівноваги? Та хай вкусить себе!

— З твоєї поведінки! Дитинство в одному місці грає? Чи візажиста свого звільнила?

— У мене його ніколи не було! — намагаюся говорити рівно.

— Воно й помітно!

— А що не так із моїм мейком? — стаю в позу, підперши боки руками.

— Та в принципі нічого, якщо вирішила голіруч іти на ведмедя. Або довести до серцевого нападу якогось бідолаху!

— Ну твоє серце, як бачу, у нормі! — припускаю.

— А знаєш?.. — він зупиняється й підходить ближче. — Так навіть цікавіше!

— Про що це ти? — відступаю на крок, він же навпаки йде все ближче.

— Так легше зосередитися на твоїй поведінці, не зациклюючись на зовнішності.

— Що я чую від чоловіка, який звик підбирати жінок виключно за зовнішніми даними!

— Ось ми й дісталися суті! То твій вигляд — захисна реакція? Нагадаю: мені це знайомство так само «потрібне», як і тобі! Розслабся нарешті!

— Розслаблюсь, коли більше ніколи тебе не побачу на своєму горизонті! — роблю крок назад і впираюся в стіну.

Він стоїть навпроти, руки глибоко в кишенях, очей не зводить. Вилиці напружені, погляд пронизливий. Наче велетенський павук, що вже сплів павутину навколо бідолашної жертви. Тільки от я не жертва!

— Здається, ми з тобою дитину шукаємо, а не граємо в переглядини! — нагадую.

— Звичайно! — нарешті відходить і ми продовжуємо пошук.

— Другий поверх чистий! Що тепер? — питаю, бо хочу якнайшвидше закінчити цю гру.

— Йдемо на перший, — Марк прямує до сходів.

— Як скажеш… — тихо мовлю й плентаюся слідом.

— Невже ти щойно погодилася зі мною? Щось мусить у лісі здохнути!

А зі слухом у нього все гаразд?

Марк

Емілія — наче червона ганчірка перед моїм обличчям. Це важко пояснити, а ще важче зрозуміти самому. Неочікувано мені стало цікаво. Як дитині, що поспішає розгорнути обгортку й дізнатися, яку цукерку вона приховує. Я хочу знати! Що вона ховає за награною поведінкою та зміненою зовнішністю? Та й батьки, мабуть, знають більше, ніж сказали. Інакше не пішли б на хитрощі, аби вмовити мене сюди приїхати.

— Поглянь! — з роздумів мене висмикує Емілія. — Двері будинку відчинені.

— І що такого? Вітром могло!

— А в правилах гри Марійкою було обумовлено, що вона ховатиметься тільки в будинку?

— Не пам’ятаю! — чесно зізнаюся.

А й справді? Вона ж дитина! Хто змусить її грати чесно?

Удвох вибігаємо з будинку й починаємо кричати:

— Маруся-аа!