ГЛАВА 17

Емілія.
 — Пропоную розділитися! — раджу я Маркові, коли він закінчив рахувати до ста.
 — Так сильно хочеш мене спекатися? — посміхається він і навпаки наближається.
 — Помітно? — відповідаю, майже не контролюючи роздратування.
 — Перепрошую! Я чимось заслужив таке ставлення?

«Ще питає? Шкода, що не можу нагадати йому, на яку мою професію він нещодавно натякав! То як я маю це забути і ставитися по-іншому?»

Натомість мовчу, міцно зціпивши щелепу, щоб бува не бовкнути зайвого і не видати себе.
 — Я так розумію, ти мені не збираєшся відповідати?
«Який кмітливий!»
 — Добре, ходімо! Оглянемо спочатку верхній поверх будинку!

«Чому він вирішив, що зараз за головного, а я маю виконувати його настанови?»
 — Поквапся, якщо не хочеш виконувати дитячі забаганки!
 «Та я й твої не дуже поспішаю виконувати!» — додала подумки.

Але куди подінуся… приречено йду за ним.
 — А звідки про біляву подругу дізналася? — не вгамовується Марк.
 — Пташка на хвості принесла!

Зупиняється й дивиться на мене, примруживши очі.
 — Пташка, кажеш? То звідки така цікавість до моєї скромної персони, якщо я тобі такий огидний?
 — Не треба собі лестити! — вигукую. — Мені на тебе так байдуже, що аж незручно!

Бачили б ви його вираз обличчя — наче щойно напхав повний рот кислих лимонів.
«Що я такого сказала? Звик, що з тобою жінки по-іншому розмовляють? Як та білявка: «котииику…» Аж нудить!», - промайнула думка, але змовчала, натомість лише сутужно зітхнула.

— Звичайно! — кивнув і знову почав оглядати кімнати. — Відізвалася татусева донька: розпещена й норовлива, яка звикла, що все подають на тарілочці з золотою облямівкою!
— Це з чого ж такі висновки? — цікавлюся.
«Думає вивести мене з рівноваги? Та хай вкусить себе!»
— З твоєї поведінки! Дитинство в одному місці грає? Чи візажиста свого звільнила?
— У мене його ніколи не було! — намагаюся говорити рівно.
— Воно й помітно!
— А що не так із моїм мейком? — стаю в позу, підперши боки руками.
— Та в принципі нічого, якщо вирішила голіруч іти на ведмедя. Або довести до серцевого нападу якогось бідолаху!
— Ну твоє серце, як бачу, в нормі! — припускаю.
— А знаєш…? — він зупиняється й підходить ближче. — Так навіть цікавіше!
— Про що це ти? — відступаю на крок, він же навпаки йде все ближче.
— Так легше зосередитися на твоїй поведінці, не зациклюючись на зовнішності.
— Що я чую від чоловіка, який звик підбирати жінок виключно за зовнішніми даними!
— Ось ми й дісталися суті! То твій вигляд — захисна реакція? Нагадаю: мені це знайомство так само «потрібне», як і тобі! Розслабся нарешті!
— Розслаблюсь, коли більше ніколи тебе не побачу на своєму горизонті! — роблю крок назад і впираюся у стіну.

Він стоїть навпроти, руки глибоко в кишенях, очей не зводить. Вилиці напружені, погляд пронизливий. Наче велетенський павук, що вже сплів павутину навколо бідолашної жертви. Тільки от я не жертва!
— Здається, ми з тобою дитину шукаємо, а не граємо в переглядини! — нагадую.

— Звичайно! — нарешті відходить і ми продовжуємо пошук.

— Другий поверх чистий! Що тепер? — питаю, бо хочу якнайшвидше закінчити цю гру.

— Йдемо на перший, — Марк прямує до сходів.

— Як скажеш… — тихо мовлю і плентаюся слідом.

— Невже ти щойно погодилася зі мною? Щось мусить у лісі здохнути!

«А зі слухом у нього все гаразд?»

Марк.

Емілія — наче червона ганчірка перед моїм обличчям.
Це важко пояснити, а ще важче зрозуміти самому.
Неочікувано мені стало цікаво. Як дитині, що поспішає розгорнути обгортку й дізнатися, яку цукерку вона приховує.

«Я хочу знати! Що вона ховає за награною поведінкою та зміненою зовнішністю?»
 Та й батьки, мабуть, знають більше, ніж сказали. Інакше не пішли б на хитрощі, аби вмовити мене сюди приїхати.

— Поглянь! — з роздумів мене висмикує Емілія. — Двері будинку відчинені.
— І що такого? Вітром могло!
— А в правилах гри Марійкою було обумовлено, що вона ховатиметься тільки в будинку?
— Не пам’ятаю! — чесно зізнаюся.

«А й справді? Вона ж дитина! Хто змусить її грати  чесно?»

Удвох вибігаємо з будинку й починаємо кричати:
— Маруся-аа!

«Такі собі з нас няньки, вийшли! Удвох проґавили дитину! А якщо з нею щось станеться?! Та ми ж про це й не подумали! Було цікавіше сваритися, ніж шукати!»

— Боже, а якщо вона піде сама далі в ліс? — лякається Емілія.
— Самому моторошно від цієї думки! — відповідаю і знову викрикую ім’я Марусі.
— Може, викличемо поліцію? — пропонує вона.

Дістаю телефон.

— Не знаю! — вагаюся, кручу смартфон у руках, доки він не починає розриватися знайомою мелодією.

— У вас усе гаразд? — чую стурбований голос матері.

— Та-ак… — відповідаю, напружуючи щелепу. Ніколи не любив брехати.

— Ну добре! — і кладе слухавку.

— Хто це був? — цікавиться Емілія.

— Матір! Поцікавилася, чи ми ще не повбивали одне одного! — відповідаю кволо й витріщаюся на екран, вагаюся: телефонувати в поліцію чи все ж іще пошукати.

Телефон знову оживає. Мене аж у жар кидає!
 — Марійко! — вигукую збуджено. — Ти де?

Емілія теж наближається й починає прислухатися.
— Я вже більше години на другому поверсі, у великій шафі під ковдрою! — роздратовано вигукує дівчинка. — Ви ще довго мене шукатимете? Це знущання! Ми так не домовлялися!
— Чекай! Ми зараз! — кидаюся в бік будинку.
— Мені байдуже! Ваш час вийшов! Ви обоє програли! І тому виконаєте моє завдання!
— Добре-добре! Лишайся там, де ти є!