ГЛАВА 16

Емілія

Крізь сон відчуваю тінь на своєму обличчі.

Після теплого душу лягла на ліжко й дозволила собі на хвильку заплющити очі перед тим, як знову одягнуся і нафарбуюся. Але мене вимкнуло майже миттєво.

Ось і розплата за мою необачність…

Обережно розплющила одне око, як у тій казці про Білосніжку, яка заснула в будиночку гномів. Гномів, звичайно, поряд не було, а от одне дівчисько все ж таки «забрело» до моєї кімнати. І не лише завітало, а ще й ретельно розглядало мене сплячу, бо я підловила її на гарячому — зовсім поряд зі своїм обличчям.

— Ти мене налякала! — вигукнула я та сперлася на лікті.

— А без свого гриму ти виглядаєш краще! — підсумувала Маруся й усілася на кутик мого ліжка.

— А тебе батьки не вчили, що не гоже заходити до чужої кімнати? — м’яко, але все ж таки з нотками обурення поцікавилася я.

— Ну, взагалі-то це моя кімната! Ти перша переплутала! — дівчинка скочила на ноги.

— Але ж тут немає твоїх речей! — вже спокійніше відповіла їй і потягнулася до своєї косметички, щоб нашвидкоруч виправити ситуацію.

— Бо я поклала свій рюкзак у шафу, — пересмикнула плечима юна пані. — Ось поглянь!

Дійсно, її рожевий з білим рюкзачок чемно чекав на господарку у великій шафі-купе в кутку кімнати.

— А як ти сюди потрапила? Я ж наче зачиняла двері! — поцікавилася я в малої.

— Хм! Так це досить просто! — полізла рукою до кишені вона. — Ось! У мене є монетка!

— До чого тут монетка? — не второпала я.

— Ти така доросла й не знала, що такі замки відчиняються простою монеткою? Вставляєш з того боку у проріз і провертаєш. Все!

«Кмітлива ця Маруська! Аж занадто, як для її віку! Треба обережніше з нею!»

— Ну, якщо ти вже знову в образі, то може ходімо вниз, бо я зголодніла! — підсумувала Марійка, щойно я нанесла вже знайомий макіяж.

— То чому не сказала про це своїй тітці?

— Бо тітка з дядьком і твій батько теж кудись поїхали й залишили мене на тебе з Марком!

«Чудово! Ліпше не вигадаєш!»

— Ну що ж, ходімо! Тільки дай мені декілька хвилин, щоб одягнутися.

— Угу! Чекатиму тебе на кухні! — мала окрутнулася на одній нозі й нарешті залишила мене саму.

«Така собі перспектива, я вам скажу, залишитися з тим бовдуром у будинку майже на самоті! Але ж слабкодухою я ніколи не була. Мені не забракне сміливості! Так?»

Для довершення образу ще начесала чубчика й щедро побризкала його лаком стійкої фіксації. Зачинила двері й бадьоро покрокувала вниз сходами.

Марк

До її вигляду взагалі можливо звикнути? Ну так, щоб не ловити себе на думці, що ось-ось почнеш хреститися, бо досі плутаєш її бліде обличчя з небіжчиком.

Мені не треба було навіть озиратися в той бік, щоб переконатися в її присутності. Це щось із рідні передчуття, коли волосся саме автоматично стає дибки, щойно Емілія опиняється поряд.

Закінчив із приготуванням салату та канапок, раз я сьогодні за «старшого». Не з голоду ж помирати…

— Марійко, накривай на стіл! — промовив, відчиняючи шухляду з тарілками та столовими приборами.

— Добре! — дитина швиденько почала розкладати тарілки.

«Зате «папина донька» чемно чекає, доки все за неї зроблять!» — припустив я, простеживши за її поведінкою.

Ця блідолиця всілася за стіл і мовчки чекає, доки за неї все зроблять. Хоч би допомогу запропонувала! Але видно, не в цьому житті!

Нарешті всі наїдки опинилися на столі, отже й самому можна зайняти місце.

— Зголодніла? — поцікавився у Марусі, яка за обидві щоки уминає салат.

— Угу! — кивнула вона.

Закінчив свою трапезу, скористався серветкою та відкинувся на спинку стільця. Оскільки Емілія за столом сидить навпроти, не знайшов ліпшої розваги, ніж гарненько її роздивитися.

— Може мені встати і покрутитися? — незадоволено пробубоніла вона.

— Ти ж це навмисно…? — припустив я.

— Що саме!? — сперлася на лікті Емілія.

— Ну цей безглуздий мейк і твоя зачіска…

Після моїх слів дівчина насупилася й міцно стиснула зуби.

— Просто треба ставитися якось простіше до витівки наших батьків! — продовжив я. — Повір, я не збираюся на тебе кидатися!

— Ще скажи, що одразу зрозумів їхню мету! — роздратовано вигукнула білолиця.

— Ти що вирішила, що тебе силоміць потягнуть під вінець? Я якось і сам маю право вирішувати, коли це буде, і тим паче з ким! Точно не з батьківського примусу!

— Тоді що ти тут забув? — цідить вона.

— Те ж, що і ти! — відповів їй.

— Кхе-кхе! — подала голос Маруся. — Агов, дорослі! Мені нудно! Нагадати вам, що ви удвох сьогодні мені за няньок?

— Перепрошую, Марійко, в ляльки я точно з тобою не гратиму! — відповідаю дівчинці.

— Пф! Які ляльки… У хованки!

«От тільки в хованки грати мені для повного щастя зараз бракує!»

— Той, хто мене не знайде, виконає моє особисте завдання! — видає ця мала й зістрибує зі стільця.

— Я ховаюся, а ви вдвох рахуєте до ста і не підглядаєте!

«Трясця… Це що, репетиція перед майбутнім батьківством?»