ГЛАВА 15

Емілія

Якось аж легше дихати стало, щойно Марк подався геть з гостьової кімнати.

— А де буде моя кімната? — довго не зволікаю, по-свійськи оглядаю все навколо.

Взагалі, я так себе ніколи не поводила, але ж зараз маю на меті якомога більше не сподобатися батькам Марка. Ну, щоб навіть натяку не залишилося, що я «гідна пасія» для їхнього ненаглядного синочка.

— Спальні на другому поверсі, — спокійним тоном відповідає Оксана Михайлівна.

Дивно, невже її моя поведінка зовсім не бентежить?

— А тут все досить по-простому! — проводжу пальцем по мурованому каміну. — Багато заплатили? Треба було вимагати знижку! — показую палець, наче вони з такої відстані можуть щось розгледіти на предмет бруду чи пилу.

Ну, взагалі-то пилу не було, але вигляд у мене був такий, наче цю кімнату ніколи не прибирали.

— Думаю, Еміліє, ти теж хочеш відпочити після виснажливої дванадцятигодинної дороги! — зауважив батько, прозоро натякаючи, що досить вже бовкати зайве, і взагалі було б просто чудово, якби я вшилася звідси й не нервувала татуся.

— Та-ак? — вмикаю дурненьку. Головне — потім не забути цей «режим» вимкнути.

— Саме так!

— Ну що ж! — награно зітхаю. — А яка кімната Марка? Хочу спальню поряд із його!

— На жаль, це неможливо.

А цій жінці витримки не позичати! — зробила висновок я про матір Марка з її неупередженого й спокійного виразу обличчя. Жоден м’яз не сіпнувся, коли вона вкотре відповідала мені.

— Кімната сина в кінці коридору. Зліва спальню вже зайняли ми з чоловіком. Є вільна гарна кімната навпроти.

— А вона велика? — цікавлюся я.

— Звичайно! — ствердно киває жінка.

— Це поряд із моєю спальнею! — видає неочікувано дівчинка, запхавши в рота силу-силенну цукерок.

— Марусю! Хіба можна стільки солодощів? Що мама твоя скаже? — повчально запитує Оксана Михайлівна.

— Нісього! Ми їй не скажемо! — відповідає дівчинка, кутиляючи язиком, щоб швидше пережувати. От же ж мала хитрунка!

— Я не познайомила тебе з Марусею, — звертається до мене матір Марка. — Це наша племінниця, донька моєї сестри.

— У моїх батьків річниця, і вони вирішили відпочити від мене! — видає вона.

— Марусю! Що ти таке говориш! Тобі погано з нами?

А Оксана Михайлівна нічого така! При інших обставинах вона б мені навіть сподобалася. Але не на часі проявляти емоції, якщо мета зовсім інша! Позбутися Марка, доки він мене не впізнав, і відбити у батька бажання шукати мені чоловіка!

Знову мороз по шкірі, коли пригадую нашу останню зустріч із ним у клубі і те, як він про мене відгукувався. А татові лише дай змогу зачепитися за мою негідну поведінку. Жодних співів, жодних нічних втеч — і прямісінька дорога під вінець! Якщо не з Марком, бо той може й не погодитися на таку авантюру, коли розкриє, хто я насправді… то з першим-ліпшим!

Ох, Еміліє! Як же ж ти вляпалася! І вже навіть не впевнена, що гірше… гнів батька чи справжнє розкриття?

— Ну то я піду? — шукаю очима батьківського схвалення.

Замість відповіді той махає рукою, щось на кшталт: «Щезни вже, бліде неподобство! І так незручно перед друзями через твої витівки!» А я ж то ще навіть не починала…

Якщо чесно, то я тільки рада цьому ранковому перепочинку, бо відчуваю себе дуже виснаженою та втомленою. Ще й моє зневажливе та недостойне поводження забирає чимало енергії. Хоч би тому, що така поведінка мені самій не подобається і не притаманна.

Тож швиденько піднялася сходами, прихопивши свою не дуже велику сумку. А то ще хтось поцупить косметичку — і що тоді робитиму?

Так! — дійшла до кінця довгого коридору.

«Якщо за моїми розрахунками кімната Марка тут, то моя, по ідеї, має бути навпроти! Хоч би нічого не переплутати й випадково не натрапити на того зарозумілого бовдура!» — шепочу про себе й тихесенько прочиняю двері.

Спальня виявилася порожня і досить мила. Такий собі дерев’яний затишний будинок у самому серці лісу. Окрасою кімнати, звичайно, стало панорамне вікно.

Замилувалася…

Неймовірний краєвид. Такий спокій передається від цих вікових дерев. Та насправді в цій ситуації спокій мені може хіба що снитися.

Витягла з кишені телефон, щоб не впав, коли буду роздягатися. Той одразу ожив у руках, саме в цю мить прийшло чергове сповіщення від Люсі:

«Ти доїхала?»
«З тобою все добре?»
«Вовки в хащі ще не з’їли? А батько дуже скаженіє через нашу останню витівку!»
«Агов! Ти де!? Мені вже стає лячно!»
«Міла, це точно відпочинок, а не візит до сімейного психолога через зміни в твоїй поведінці?»

— Нічого собі ти встигла настрочити! — промовила я у слухавку, щойно подружка прийняла виклик.

— А пізніше зателефонувати ти не могла? Я між тим за тебе непокоюся!

— Вибач! Тільки випала перша вільна хвилинка!

— Чим же ж ти таким була зайнята? — схвильовано поцікавилася Люська.

— Грала погану дівчинку! — відповіла і сіла на велике ліжко, нарешті позбулася джинсів та футболки.

— Знову? — вигукнула товаришка. — Для чого? Вірніше, для кого? Ви ж наче з батьком удвох поїхали.

— Угу-уу! — проспівала я. — Та не так сталося, як бажалося! Ех, Люся, ситуація така, що ворогу не побажаю!

— То що могло такого статися!? У тебе ж там не кінець світу?!

— Ні, але майже! Кінець світу буде, якщо Марк виведе мене на чисту воду!

— Та заспокойся вже нарешті, ти там, а він тут! Так? — з підозрою в голосі продовжила вона. — Чи вже не так?

— Вже ні! — схлипнула я.

— О матінка моя рідна, тільки не кажи, що ви вдвох із ним зараз в одному місці?

— В одному! — ствердно кивнула я, більше сама для себе.

— Очманіти! — з придихом видала Люся. — Ти там тримайся! І мейку побільше! А я як відчувала… Недарма твій батько поводився аж занадто люб’язно!