ГЛАВА 13

Емілія

— Ти змінила свій імідж? — сухо запитує батько, скептично обвівши мене поглядом, коли я сідала в його машину.

— Трішки експериментів не завадить! — відповідаю йому й зручно вмощуюся на задньому сидінні.

Час «че» настав. Вірніше, сьогодні вечір четверга, а отже, ми з батьком вирушаємо в дорогу. Не багато, не мало — попереду майже 800 км шляху. І ці кілометри він вирішив долати на власній автівці, добре хоч із водієм.

Тато зайняв місце поряд із водієм, а я зможу хоч трішки розслабитися ззаду й, наприклад, подрімати, щоб дорога не була такою довгою та нудною.

Багато інформації, куди ми прямуємо, здобути не вдалося, але дещо він таки повідомив. Це якась крута вілла в одному з селищ Закарпаття, у самому лісі та ще й з озером неподалік.

Навіть не знаю, що ми вдвох забули в цій глушині! І не можу пригадати, коли це батько залишав роботу аж на три дні.

Озвучений привід виявився — провести час разом. Він що, справді думає, що я маю в це повірити? Ну добре, я готова підтримати будь-яку його ідею, навіть із розряду фантастичних, аби тільки він відмовився від продовження нашого з Марком знайомства. Звідництво — точно не його профіль!

Мені здається, чи водій Степан навіть звик до мого зовнішнього вигляду? Принаймні вже так не сіпається, коли я поряд. Чи то втома так дає про себе знати, що вже не зважаєш на тих, хто поруч?

Після десятихвилинної зупинки на АЗС, поглинувши гамбургер так швидко, що навіть смаку не відчула, я знову провалилася в сон. Вже була глибока ніч.

Хоч за дванадцять годин дороги вдалося трішки подрімати, але ви самі розумієте, як виснажує дорога. А перерви на дозаправку були мізерні: вистачало лише на відвідування туалету та перекус.

Прокинулася від того, що сонце, яке вже зійшло, світило мені прямісінько в око. Потягнулася, бо все тіло заніміло, й потерла очі долонями.

«Ох, навіщо ж я це зробила?», — на пальцях залишилися сліди вугільно-чорної туші й бліді відбитки пудри, найсвітлішої, яка існує в природі. Я її явно не пошкодувала, щедро нанесла. Вона відрізнялася від мого кольору обличчя на три тони.

Дістала люстерко й поглянула на себе.
«Ой, дідько, хто це?», — промайнуло в голові спросоння.

Заспокоїлася, вирівняла дихання, глянула ще раз.
За майже 12 годин дороги та після сну в автівці я зараз більше схожа на панду. Волосся від лаку склеїлося й стирчить у всі боки. У такому вигляді мене хіба що на городі виставляти, щоб пташки насіння не клювали!

— Майже приїхали! — подав голос Степан, перевіривши інформацію по навігатору.

— Чудово! — вигукнув батько, потираючи руки.

«Мені здається, чи він виглядає аж занадто задоволеним?»

Починаю вдивлятися у все, що бачу за вікном. Але поки що по обидва боки лише велетенські смереки та ялини.

За кілька хвилин промайнули перші будиночки. Ось іще один: великий, ошатний, оточений віковими деревами.

Щойно ми під’їхали ближче й водій посигналив, перед нами відчинилися механічні ворота.

«Напевно, відпочинок у такому будинку — не з дешевих! Цікаво, навіщо витрачати стільки грошей? Заради чого?» — думала я, роззираючись довкола, аж поки ми не зупинилися.

Вибралася з салону автівки. Подумки мрію про теплу ванну, завдяки якій нарешті змию свій мейк, бо так і до проблем зі шкірою недалеко, а там і до висипу… А ще про смачний сніданок…

Але точно не була готова побачити до болю знайомий автомобіль.

«Ах ти ж!.. Значить, ось воно як! Батько вкотре вирішив обдурити мене! Всі сподівання на тихий, навіть нудний відпочинок звелися нанівець!»

— Тату… тату! — хапаю його за рукав, щойно він опинився поряд. — Ми так не домовлялися!

— Про що ти, доню? — мені здається, чи він глузує зараз із мене?

Обхитрив, обвів навколо пальця й задоволений! Я ж то розмріялася, що він полишив дурнувату ідею звести мене з Марком, а батько лише зробив паузу й розпочав нову гру!

— Я про це! — показую пальцем на чужу автівку з київськими номерами.

— Ой, яка цікава несподіванка! — награно плескає в долоні він.

— Несподіванка? — мружу очі, підпираючи боки руками. — Я нікуди не піду! — складаю руки на грудях.

— Як скажеш. То майже три доби житимеш на подвір’ї? В будці місцевого пса, на жаль, не знайдеться вільного місця для тебе! - зауважив.

«Ар-р-р!», — аж стогну подумки від безсилля.
 «Як же я не здогадалася? Це ж було так очевидно! Замість довгої й марудної лекції про мою непристойну поведінку, батько зробив вигляд, що нічого не сталося! Він… на секундочку!.. І справді нічого не сказав! Та це навіть не перший дзвіночок був — це церковний дзвін!»

Батько перекинувся кількома словами з водієм і впевненою ходою попрямував до сходів.

«А я?» — кусаю губи майже до крові.

Торг не вдався! Шансів утекти немає. 800 км від дому — це не прогулянка через місто!

Стискаю від безсилля руки в кулаки й поспіхом біжу за татом.
Про свободу для шкіри на обличчі поки що думати не час. Я так просто не здамся!

Це шоу — не для першого-ліпшого хлопа, який випадково забрів не в ті двері. Ця вистава для того, кого ненавиджу з усієї сили!

«Марк, начувайся!», — шепочу губами, щойно увійшла в дім і обмінялася з ним поглядами.