ГЛАВА 12

Марк

«Ну що ж ти, дівчино! Сама підтверджуєш моє припущення про твою легковажність і доступність? Зміряла мене щойно своїми великими очиськами зневажливо, наче це я займаюся старовинним ремеслом! Агов! Ти бува нічого не сплутала?»

Нахиляється до моїх ніг, збирає ті кляті папірці.
«Напевно старанно заробляла!», — крутиться в моїй голові чергове припущення. Тільки чого це мене так турбує? Чи мені й справді не байдуже, хто вона і які в неї «підходи до роботи»!?

— Ці папірці того варті? — ненароком зірвалося з мого язика.

— Що? — різко піднімається й знову витріщається на мене, цього разу вже з викликом. — Зникніть із дороги! Чому я весь час маю Вас оминати!?

«Мала нахабо!»
 Заводить з пів оберта своїм гонором. Грає з себе недоторку, а сама…

— Ви що, мене не зрозуміли? — перепитує знову, а я стою, наче вкопаний, перегороджаючи їй шлях. — Вас не вчили, як поводитися з леді?

— Вчили! А де тут леді? — роззираюся на всі боки, наче й справді шукаю. — Скільки коштуєш? Хочу, щоб ти знала: я бачу тебе наскрізь.

— Що-о?! — вигукує голосно й замахується, щоб зарядити мені ляпаса, та я вчасно ловлю її руку за зап’ясток.

«Яке праведне обурення, наче справжнє. Шкода, на мене не діє.»

— Ви з глузду з’їхали? — ображено продовжує. — Відпустіть мене й відійдіть нарешті!

— Я буду кричати! — наполягає.

— Кричи! Заодно нехай охорона перевірить твої кишені, чи ти бува нічого не прихопила з гримерки!

«Та що це на мене найшло? Так я ніколи не дізнаюся, що вона там насправді робила, і чи не знає справжнього імені співачки, заради якої я тут! Але вже пізно!»

Дівчина одразу змінюється в обличчі, щойно мова заходить про те, що я бачив, як вона пробиралася в гримерку. Що, не чекала?

— Що вам від мене треба? — вимагає відповісти, але вже більш стримано.

«А й дійсно? Такими, як вона, наче ніколи не цікавився. То чому ж не даю їй проходу? Зрозуміло ж: після всього сказаного вона навряд чи почне розповідати про те, що мене цікавить!»

Нарешті, роблю крок убік.
Нехай забирається! І більше ніколи не потрапляє мені на очі!

«То я зараз сам відпустив єдиного можливого свідка, єдину підказку, яка може пролити світло на ту, яку я шукаю?»

Стискаю руки в кулаки майже до болю.

«Дурень! Сам винен! Ну що, задоволений?»
 

Марк

Емілія

«Клятий бовдур! Ненавиджу тебе!», — повторюю по колу, майже зриваюся на сльози від такого приниження.

Шукаю очима автівку подружки.

«Ось вона!» — пришвидшую крок. Ну добре, я майже біжу, аби тільки подалі від цього місця й від того покидька.

«Треба заспокоїтися… заспокоїтися», — шепочу пересохлими губами, забираючись у салон.

— Чому так довго? — цікавиться Люся, яка сидить за кермом.

— Не питай! — видихаю зі стогоном відчаю.

— Щось сталося? — сполохано запитує подружка.

— Сталося! — знесилено вигукую. — Тисни на газ, будь ласка! — тим часом намагаюся зосередитися на екрані телефона, щоб зрозуміти, котра зараз година, але від сліз, які стоять в очах, ніяк не можу розрізнити цифри: все розпливається.

— Ну кажи вже! Що? — нетерпляче йорзає Люся на сидінні поряд.

— Марк, власною персоною! — знову бринить образа в голосі. — Чортів козел!

— Він вдарив тебе? — припускає вона.

— Краще б… — хлюпаю носом. — Він… він… звинуватив мене, що я заробляю…

— То Марк взнав, що ти співаєш? — здивовано видає подруга.

— Ні-і, слава Богу, ні! Він вирішив, що я якась повія!

— Нічого собі! У черзі за тактовністю, йому дісталася тільки нахабність!

— Так і є… — скептично вигукую. — Невже не зрозуміло було одразу? Як на мене, все очевидно! Та він просто уособлює все те, що я терпіти не можу в чоловіках! Клятий мерзенний тип…

— Ох і не пощастило ж тобі, подружко, — Люся гірко зітхає.

— Маю надію, що більше ніколи його не побачу! — піднімаю очі в небо.

«Кому молитися? Лише б мій шлях більше ніколи не перетинався з його!»