ГЛАВА 12

     Марк.

     “Ну що ж ти, дівчино! Сама підтверджуєш моє припущення про твої легковажність та доступність? Зміряла мене щойно своїми великими очиськами зневажливо, наче це я займаюся старовинним ремеслом! Агов! Ти бува нічого не сплутала?”

     Нахиляється до моїх ніг, збирає ті кляті папірці. 

    “Напевно “старанно” заробляла!”, - крутиться в моїй голові чергове припущення. Тільки чого це мене так турбує? Чи мені не байдуже, хто вона і які в неї “підходи до роботи”!?

- Ці папірці того варті? - ненароком зірвалося з мого язика.

- Що? - різко піднімається і знову витріщається на мене, але цього разу вже з викликом. - Зникніть вже з дороги! Чому я весь час маю Вас оминати!?

     “Мала нахабо!”

     Заводить з півоберта своїм гонором. Грає з себе недоторку, а сама… 

- Що не зрозуміло? - перепитує мене знову, а я стою як вкопаний, перегороджаючи їй шлях. - Вас не вчили, як треба поводити себе з леді?

- Вчили! А леді тут де? - роззираюся на всі боки, так наче й справді шукаю. - Скільки коштуєш? - хочу щоб вона знала, що я бачу її наскрізь.

- Що-о! - вигукує голосно й, замахується, щоб зарядити мені ляпаса, та я вчасно ловлю її руку за зап’ясток.

     “Яке праведне обурення, наче справжнє. Тільки от шкода на мене не діє.”

- Ви з глузду з’їхали? - ображено продовжує. - Відпустіть! Зникніть з дороги негайно!

- Я буду кричати! - продовжує вона.

- Кричи! Заодно нехай охорона перевірить твої кишені, чи ти бува нічого не прихопила з гримерки!

     “Та що це на мене найшло? Так я ніколи не дізнаюся, що вона там насправді робила, і чи бува не знає справжнього імені співачки, заради якої я тут! Але вже пізно!”

     Дівчина  одразу змінюється в обличчі, щойно мова зайшла про те, що я бачив як вона пробиралася в гримерку. Що не чекала?

- Відійдіть нарешті! - вимагає, але вже більш стримано. - Що Вам від мене треба? 

     “А й дійсно? Такими як вона наче ж ніколи не цікавився! То чому не даю їй проходу? Зрозуміло ж! Після того, що наговорив їй, вона навряд чи почне розповідати, про те що мене цікавить!”

      Нарешті, роблю крок вбік. 

     Нехай забирається! І більше ніколи не потрапляє мені на очі!

    “То я зараз сам відпустив єдиного можливого свідка, єдину підказку, яка може пролити світло про ту, яку я шукаю?”

    Стискаю руки в кулаки майже до болю. 

    “Дурень! Сам винен! Ну що? Задоволений?”

     Емілія.

   “Клятий бовдур! Ненавиджу тебе!”, - повторюю по колу, майже зриваюся на сльози від такого приниження.

    Шукаю очима автівку подружки. 

    “Ось вона!”, - пришвидшую крок. Ну добре, я майже біжу, аби тільки подалі від цього місця і від того покидька.

    “Треба заспокоїтися… заспокоїтися”, - шепочу пересохлими губами, забираючись в салон автівки.

- Чому так довго? - цікавиться Люся, яка сидить за кермом.

- Не питай! - видихаю із стогоном відчаю. 

- Щось сталося? - сполохано запитує подружка.

- Сталося! - знесилено вигукую. - Тисни на газ будь ласка! - тим часом намагаюся зосередитися на екрані стільникового телефона, щоб зрозуміти котра зараз година, але від сліз, які стоять в очах, ніяк не можу розрізнити цифри, бо все розпливається.

- Ну кажи вже! Що? - нетерпляче йорзає Люся на сидінні поряд. 

- Марк, власною персоною! - знову образа в голосі бринить. - Чортів козел! 

- Він вдарив тебе? - припустила вона.

- Краще б… - хлюпаю носом. - Він…він… звинуватив мене, що я заробляю…

- То Марк взнав, що ти співаєш? - здивовано видала подруга.

- Ні-і, слава Богу, ні! Він вирішив, що я хвойда якась! 

- Нічого собі! Та він сама тактовність!

- Звідки… - скептично вигукую. - Невже не зрозуміло було одразу? Як на мене все очевидно! Та він просто уособлює все те, що я терпіти не можу в чоловіках! Клятий мерзенний тип…

- Ох і не пощастило ж тобі подружко. - Люся гірко зітхає.

- Маю надію, що більше ніколи з ним не побачуся! - піднімаю очі в небо. 

     “Кому молитися? Про те, щоб мій шлях ніколи більше не перетинався з його!”