ГЛАВА 11

Емілія.

Ніколи ще не співала в таких обставинах. Коли пальці холодіють від того, що тебе пильно розглядають, стежать за кожним твоїм рухом. Не знаю, як мені вдається витримувати цей погляд та ще й стежити, щоб не збитися, співаючи.

Вирішили, що якийсь фанат почав поводитися аж занадто прискіпливо? І так, і ні! Не знаю, чи можна Марка віднести до моїх власних шанувальників.

Натягнула капелюха ще більше, щоб у його тіні приховати обличчя. Завдяки тому, що сцена розташована вище від столиків, я бачу Марка навіть тоді, коли очі напівприкриті бортиком чорного аксесуару.

«Краще б співати всліпу», — крутиться в моїй голові. Заплющую очі, намагаюся абстрагуватися, але виходить не дуже.

Марк сидить у розслабленій позі, руки тримає на поруччях крісла. Поряд на столі — келих із напоєм та червоні троянди. А мені ж колись подобалися такі квіти… Тепер від них стійка відраза, як і від самого чоловіка.

Не можу пояснити своєї реакції на нього, але в цю мить хочеться втекти звідси чи провалитися крізь сцену, аби тільки він так не витріщався на мене — вивчаючи, оцінюючи, наче роздягає поглядом.

Не знаю, яку емоцію відчуваю зараз більше: відразу, страх, що він мене впізнає, чи ще щось… Але що саме?

Напружена, як та струна. Навіть мій голос звучить інакше. Та внутрішня боротьба не заважає виступу зірвати овації.

Зал кричить «Браво»!

Я ж хапаюся обома руками за капелюха, щоб бути певною, що він не впаде у найвідповідальніший момент, і зникаю за лаштунками.

Тільки тепер можу видихнути й перевести подих. Але ще рано… Бо цей клуб затісний для нас обох!

— Ти його бачила? Марка? — запитує Люся, щойно я повертаюся до гримерки. Сьогодні попросила її залишитися тут, щоб зайвий раз не потрапляти на очі господарю клубу.

Це я змушена була блукати сьогодні коридорами закладу, бо шукала Анну, щоб узгодити дещо. Що саме? Попросила перенести виступ із суботи, адже ввечері батько знову нагадав, щоб я нічого не планувала на вихідні. У нього якісь плани! Вирішив відпочити вперше за стільки років, та ще й мене із собою тягне. Відмовитися жодного шансу. А після моєї нещодавньої витівки зовсім не хочеться знову пробуджувати в ньому «лева».

Розумію, що залежу від нього. У першу чергу фінансово. Я лише роблю маленькі кроки на шляху до своєї мети. І хай із роботою поки що не дуже виходить, зате я більше часу приділяю співам. Та ще й примудрилася відкласти певну суму. Тож не така вже я й безпомічна, виявляється!

— Бачила! — із сумом у голосі відповідаю й швидко переодягаюся, бо зараз кожна хвилина на вагу золота, хочу щезнути звідси якомога швидше. — А як ти це зробила? — цікавлюся в подруги. — Ти ж мала залишатися в гримерці.

— Ну-у! — дівчина почала розглядати плафони на стелі, явно не поспішала пояснювати, чому замість того, щоб сидіти тут, спостерігала за Марком.

 — Та я лише одним оком! Так кортіло поглянути, як ти співаєш! Мене навіть ніхто не помітив за лаштунками! А потім я тихенько повернулася назад.

— Треба вибиратися звідси! — кажу невгамовній подрузі, не маючи вже сил сперечатися.

— А платню за виступ ти вже отримала? — цікавиться Люся.

— Дідько! Ні!
«І як я могла про це забути?» — висварилася подумки, бо розумію, що знову треба залишати зону комфорту, якою тимчасово стала ця маленька гримерка, і вирушати на пошуки Ані.

— Люсю, почекай мене в машині, я постараюся швиденько! — договорюю вже на ходу й крокую тим самим шляхом, який замість коридору веде на сцену.

Щось мені підказує, що з іншого боку може чатувати Марк. А з ним перетнутися мені для повного «щастя» ще бракує! Тоді він знатиме не лише про клуб, а й про мої виступи!

Мені пощастило: на Анну натрапила майже одразу.

— Шкода, що ти перенесла свій виступ! — бідкається вона.
— Відпрацюю, як тільки звільнюся! — обіцяю я.
— Маю надію! Бо шеф не в захваті від цієї новини. Але нічого, щось вигадаю, якусь пікантну чутку, щоб підігріти цікавість до твоєї персони!
— Дякую, Аню! — беру гроші, які вона щойно мені простягнула.
— Сьогодні тут трішки менше. Шеф хоче гарантії, що ти повернешся. Наступного разу отримаєш більший гонорар.
— Добре! — киваю. — На добраніч, Аню! Вибач, але я поспішаю.

Залюбки б погомоніла ще, але справді мушу, як та Попелюшка, швидко повертатися додому, доки батько не виявив мою відсутність.

І вже майже дісталася виходу, як чиясь постать раптово з’явилася нізвідки й перегородила мені шлях. Я налетіла на чоловіка з усієї сили. Не встигла ні зорієнтуватися, ні пригальмувати!

Чому я вирішила, що це саме чоловік, а не жінка? Напевно, інтуїтивно, відчуваючи загрозу, яку він «випромінює» — аж сироти повставали…

Зойкнула від неочікуваності та переляку. Розчепила пальці, в яких затисла гроші, і хрусткі купюри посипалися до його ніг.

— Трясця! — вирвалося з моїх вуст. І чому саме зараз? Яка ж я незграба!

«То хоч у кого я врізалася?» — несміливо піднімаю очі на чоловіка, і серце завмирає.
«Марк! Ну чому знову він?!»