ГЛАВА 11

      Емілія.

    Ніколи ще не співала в таких обставинах. Коли пальці холодіють, від того, що тебе пильно роздивляються, слідкують за кожним твоїм рухом. Не знаю, як мені вдається витримувати ці роглядини, та ще при цьому слідкувати, щоб не збитися співаючи. 

     Вирішили, що якийсь фанат почав поводити себе аж занадто прискіпливо? І так і ні! Не знаю! Чи можна Марка віднести до моїх власних шанувальників. 

    Натягнула капелюха ще більше, щоб в його тіні приховати обличчя. За рахунок того, що сцена розташована вище від столиків з глядачами, можу бачити Марка, навіть коли очі напівприкриті бортиком чорного аксесуару. 

     “Краще б співати в сліпу”, - крутиться в моїй голові, заплющую очі, намагаюся абстрагуватися, та виходить так собі.

     Марк сидить в досить розслабленій позі, руки тримає на поруччях крісла. Поряд з ним на столі келих з якимось напоєм та червоні троянди. А мені ще колись подобалися такі квіти, а тепер від них стійка відраза, як і від самого чоловіка. 

     Не можу пояснити своєї реакції на нього, але в цю мить хочеться втекти звідси, чи провалитися крізь сцену, аби тільки він так не витріщався на мене: вивчаючи, оцінюючи, так… наче роздягає поглядом. 

     Не знаю, яку емоцію відчуваю зараз більше… відразу, страх, що він мене впізнає, чи ще щось… Але що? 

     Напружена, як та струна. Навіть мій голос звучить по іншому. Але внутрішня боротьба не заважає моєму виступу зірвати овації. 

     Зал кричить “браво”! 

     Я ж хапаюся обома руками за капелюха, щоб бути впевненою, що він не впаде до моїх ніг у самий відповідальний момент і зникаю за лаштунками. 

    Тільки зараз можу видихнути та перевести подих. Але ще рано… Бо цей клуб затісний для нас обох!

- Ти його бачила? Бачила Марка? - запитує Люся, щойно я повертаюся до гримерки. Сьогодні попросила подружку залишитися тут, щоб зайвий раз не потрапляти на очі господарю клуба. 

     Це я вимушена була блукати сьогодні коридорами закладу бо шукала Анну, щоб узгодити дещо. Що саме? Попросилася перенести виступ з суботи, бо увечері батько знову нагадав, про те, щоб я нічого не планувала на ці вихідні. Буцімто в нього якісь плани! Вирішив відпочити перший раз за стільки років, та ще й мене з собою тягне. І відмовитися шансів “0”, та після моєї нещодавної витівки не дуже хочу знову будити в ньому “лева”! 

    Розумію, що залежу від нього. В першу чергу фінансово. Я лише роблю маленькі крочки на шляху досягнення своєї мети. І хай зі справжньою роботою поки що не дуже виходить, але зате я більше часу приділяла співам. Та ще й при цьому відкласти певну суму. Тож не така я вже й безпомічна, виявляється!

- Бачила! - з сумом у голосі відповідаю, і швиденько переодягаюся, бо зараз кожна хвилина на вагу золота, хочу щезнути звідси якомога швидше. - А як ти це зробила? - цікавлюся в подружки. - Ти ж мала залишатися в гримерці.

- Ну-у! - дівчина почала розглядати плафони на стелі, явно не поспішала пояснювати обставини того, яким чином вона замість того, щоб перебувати тут, спостерігала за Марком.

- Та я лише одним оком! Так кортіло поглянути на те як ти співаєш! Мене навіть ніхто не помітив за лаштунками! А потім я тихенько повернулася назад. 

- Треба вибиратися звідси! - говорю невгамовній подрузі, не маючи вже жодних сил сперечатися.

- А платню за виступ ти вже отримала? - цікавиться Люся.

- Дідько! Ні! 

     “І як я могла про це забути?”

     Висварилася про себе, бо розумію, що знову треба вибратися із зони комфорту, якою тимчасово стала ця малюсінька кімнатка-гримерка, і вирушати на пошуки Ані. 

- Люсю, почекай мене в машині, я постараюсь швиденько! - договорюю вже на ходу і крокую тим самим шляхом, який замість коридора веде на сцену.

     Щось мені підказує, що з іншого боку може чатувати Марк. Тільки з ним перетнутися мені для повного щастя не вистачало! Тоді він знатиме не лише про клуб, а й про мої виступи!

      Мені пощастило, бо на Анну я натрапила майже одразу.

- Шкода, що ти перенесла свій виступ! - бідкається вона.

- Відпрацюю, як тільки звільнюся! - обіцяю я.

- Маю надію! Бо шеф від цієї новини не у захваті! Але нічого, щось вигадаю, якусь пікантну чутку, щоб підігріти цікавість до твоєї персони! 

- Дякую, Аню! - беру гроші, які вона щойно мені простягнула.

- Сьогодні тут трішки менше! Шеф хоче гарантії, що ти повернешся як і обіцяла, наступного разу отримаєш більше гонорар! 

- Добре! - киваю. - На добраніч Аню! Вибач, але я поспішаю.

     Залюбки б поговорила з нею ще, але дійсно маю, як та Попелюшка швидко повертатися додому, доки батько не виявив мою відсутність.

     І вже була майже на відстані витягнутої руки до виходу, як чиясь постать раптово з’явилася, наче нізвідки і перегородила прохід. А я налетіла на того чоловіка з усієї сили. Не встигла вчасно ні зорієнтуватися, ні пригальмувати! 

     Чому я вирішила, що це “він” у сенсі чоловік, а не жінка? Напевно інтуїтивно, відчуваючи загрозу яку він “випромінює”, аж сироти повставали…