ГЛАВА 9

     Марк.

     Виступ був феєричним. Настільки, що мій мозок ще довго буде відходити від акустичної травми. 

     Напевно ще треба постаратися, щоб не попасти в жодну ноту! Але в неї вийшло на відмінно! Автор цього твору, нині покійний вже, якщо мені не зраджує пам’ять, у гробу перевертався, мабуть, під час цього виконання. Напевно, цей голос мені тепер буде снитися у нічних кошмарах!

     Ледве дочекався закінчення цих фізичних тортур! 

     Думаю, Олександру Петровичу прийдеться пояснити моїм батькам, що це була за вистава! 

- Пропоную продовжити вечір на свіжому повітрі! - вигукує господар будинку.

     “А мені цього так хочеться, що просто не знаю, як пошвидше звідси звалити!”

- Перепрошую, маю невідкладні справи! Тому вимушений залишити Ваше товариство! Було дуже приємно познайомитися!  - тисну руку Олександру Петровичу, а сам задкую до виходу.

     До свободи залишається декілька метрів.

- Так швидко! - видає той співучий монстр. - А як Вам мій виступ? 

     “Ще запитує!”

- Він був… “незабутнім”! - ціджу я після паузи, просто довго підбирав влучне та не образливе слово, і продовжую скорочувати відстань до виходу.

- То ми ще побачимося? - ця бліда міль робить крок до мене. 

- Неодмінно! - тримаю схрещені пальці у кишенях, як у дитинстві, і де це я навчився брехати з таким впевненим виразом на обличчі. - А зараз вже маю йти.

- Дуже-дуже шкода! - лепече Емілія, але на мою радість перестає переслідувати мене. 

     “Невже можна видихнути?”

     Олександр Петрович (батько Емілії)

- То що це була за вистава? - запитує Віктор, щойно ми перебираємося з приміщення в садок біля будинку. Лише я він та його дружина.

     Наливаю товаришу віскі з пляшки, яку прихопили з собою. В мангалі вже догорає вугілля. Щойно хатня працівниця принесла деко на яке гарно виклала замариновані шматки м’яса та овочі. 

     Визвався сам підсмажити їжу. Люблю це робити! Заспокоює. А зараз, як ніколи мені треба відійти від стресу. 

     Відпиваю з свого келиха. Оксана зручно вмощується в плетеному кріслі поряд і теж уважно вслухається в наш діалог.

- Напевно, маю перепросити за поведінку своєї доньки! - почав я, спостерігаючи за вугіллям, щоб не пропустити момент коли можна буде викладати м’ясо. - Але ж ці сучасні дівчата! Ти розумієш про що я…

- Не дуже! - мружить очі Віктор і робить черговий ковток віскі.

- Добре! Я зараз поясню! Вірніше продемонструю! - ставлю свій келих на столик біля якого ми знаходимося.

- Ось поглянь! - дістаю з кишені телефон і за мить необхіне фото вже красується на екрані.

- Хто це? - здивовано запитує Віктор і навіть протирає свої окуляри.

- Моя донька Емілія! - гордо відповідаю. 

     Світлина зроблена нещодавно. На ній я з донькою. Її рука на моєму плечі. Момент з випускного вечора в університеті, який вона нещодавно закінчила з червоним дипломом. На вустах Емілії легка посмішка, ніжний та приємний макіяж, розпущене волосся. 

- Та сама Емілія? - очі друга округлилися.

- Так! - кивнув я, спостерігаючи за його реакцією.

- А що з нею сталося, вона хворіє? - поцікавився друг.

- Ні, з нею все добре! - похитав головою я.

- Тоді я знову нічого не розумію! Бо та дівчина, яка на фото, досить відрізняється від тої, яку ми бачили! Це ж не масована зорова галюцінація! 

- Я сам сьогодні ледве впізнав доньку! - намагаюся посміхнутися. - Коли сьогодні її побачив. Думаю зовнішній вигляд та поводження Емілії - своєрідна провокація! Або ж перевірка! 

- Ох, ці сучасні дівчата! - вигукує Оксана і бере з моїх рук телефон, щоб поглянути на доньку. - Гарненька! То вся її поведінка вигадка, бо ні з ким не бажала знайомитися? Тямуща! Отже вона одразу зрозуміла чому ми тут!?

- Перепрошую, але Марку ще довго прийдеться переляк лікувати після такої перевірки! 

- А пісня була, ем… досить експресивною, як на мене! Як і назвати мого сина - олігофреном! - Оксана розсміялася! - А ця дівчина мені вже подобається! Марку така і потрібна, щоб в рота йому не зазирала! 

- Навряд чи після сьогоднішнього вечора вони побачаться знову! Я знаю свого сина! - припускає Віктор.

- Ну то це не лише твоя турбота! - зауважила Оксана. 

- Думаєш було легко його вмовити? - брови друга зійшлися на переніссі. 

- Ну дивлячись як вмовляти! - Оксана поклала руку на плече чоловіка. - Думаю Вам, шановні, вже давно час зробити невелику паузу! Від роботи, як то кажуть - коні дохнуть! Тому є привід відпочити на наступному вікенді десь… наприклад в Карпатах. А я готова знайти чудовий котедж. 

- А дітей ми візьмемо з собою? - майже одночасно запитали удвох з Віктором.

- Бінго! - задоволено вигукнула, плескаючи в долоні.

- Треба ще випити. - видихає Віктор. 

      Підтримую пропозицію друга  і підливаю йому і собі  віскі.

     Нарешті, після відвертої розмови можу трішки заспокоїтися! 

    “Думаєш, Еміліє, перехитрила всіх? То ми  ще побачимо хто кого!”, - масажую свої скроні пальцями.