ГЛАВА 9

Марк.

Виступ був феєричним. Настільки, що мій мозок ще довго відходитиме від акустичної травми.
 Напевно, ще треба постаратися, щоб не потрапити в жодну ноту! Але в неї вийшло на відмінно. Автор цього твору, нині покійний, мабуть, у труні перевертався під час такого виконання. Її голос мені тепер ще довго снитиметься у нічних кошмарах!

Ледве дочекався закінчення цих тортур.
Думаю, Олександру Петровичу доведеться пояснити моїм батькам, що це була за вистава.

— Пропоную продовжити вечір на свіжому повітрі! — вигукує господар будинку.
«А мені цього так хочеться, що просто не знаю, як пошвидше звідси зникнути!»

— Перепрошую, маю невідкладні справи. Тому вимушений залишити ваше товариство! Було дуже приємно познайомитися, — тисну руку Олександру Петровичу, а сам задкую до виходу.

До свободи залишаються лічені метри.
— Так швидко? — видає той «співочий монстр». — А як вам мій виступ?
«Ще й запитує!»
— Він був… «незабутнім», — ціджу після паузи (довго підбирав влучне й не образливе слово) і продовжую скорочувати відстань до виходу.
— То ми ще побачимося? — ця бліда міль робить крок до мене.
— Неодмінно! — тримаю схрещені пальці в кишенях, як у дитинстві. Де це я навчився брехати з таким впевненим виразом на обличчі? — А зараз уже мушу йти.
 — Дуже-дуже шкода! — лепече Емілія, але, на мою радість, перестає переслідувати мене.
 «Невже можна видихнути?»

Олександр Петрович (батько Емілії).
 — То що це була за вистава? — запитує Віктор, щойно ми перебираємося з приміщення до саду біля будинку. Лише він, я та його дружина.

Наливаю товаришу віскі з пляшки, яку прихопили з собою. У мангалі вже догорає вугілля. Хвилину тому хатня працівниця принесла деко, на яке гарно виклала замариноване м’ясо та овочі.

Викликався сам підсмажити — люблю це робити! Заспокоює. А зараз, як ніколи, треба відійти від стресу.
Відпиваю зі свого келиха. Оксана зручно вмощується в плетеному кріслі поряд і теж уважно слухає нашу розмову.

— Напевно, маю перепросити за поведінку доньки! — почав я, стежачи за вугіллям, щоб не пропустити момент, коли можна буде викладати м’ясо. — Але ж ці сучасні дівчата! Ти розумієш, про що я…
— Не дуже, — мружить очі Віктор і робить ковток віскі.
— Добре, я зараз поясню! Вірніше, продемонструю! — ставлю свій келих на столик.
— Ось, поглянь! — дістаю з кишені телефон, і за мить потрібне фото вже на екрані.
— Хто це? — здивовано запитує Віктор і навіть протирає окуляри.
— Моя донька, Емілія, — гордо відповідаю.

Світлину зробили нещодавно. На ній я з донькою. Її рука на моєму плечі. Момент з випускного вечора в університеті, який вона закінчила з червоним дипломом. На вустах — легка посмішка, ніжний макіяж, розпущене волосся.

— Та сама Емілія? — очі друга округлилися.
— Так, — кивнув я.
— А що з нею сталося? Вона хворіє? — поцікавився друг.
— Ні, з нею все добре, — похитав головою.
— Тоді я знову нічого не розумію! Бо та дівчина на фото дуже відрізняється від тієї, яку ми бачили. Це ж не масована  зоровa галюцинація!
— Я й сам сьогодні ледве впізнав доньку, — намагаюся посміхнутися. — Думаю, її зовнішній вигляд та поведінка — своєрідна провокація. Або ж перевірка.
— Ох ці сучасні дівчата! — вигукує Оксана й бере телефон, щоб поглянути на фото. — Гарненька! То вся її поведінка — вигадка? Бо не хотіла знайомитися? Тямуща! Отже, одразу зрозуміла, чому ми тут!
— Перепрошую, але Маркові ще довго доведеться відходити від такої «перевірки»!
— А пісня була, ем… досить експресивною, як на мене. Як і те, щоб назвати мого сина олігофреном! — Оксана розсміялася. — А ця дівчина мені подобається! Маркові така й потрібна, щоб не заглядала йому в рота!
— Навряд чи після сьогоднішнього вечора вони ще побачаться. Я знаю свого сина, — припускає Віктор.
— Ну то це не лише твоя турбота! — зауважила Оксана.
— Думаєш, легко було його вмовити? — брови Віктора зійшлися на переніссі.
— Ну, дивлячись як вмовляти! — Оксана поклала руку на плече чоловіка. — Думаю, вам, шановні, давно час зробити невелику паузу! Від роботи й коні дохнуть. Тому є привід відпочити на наступних вихідних десь… наприклад, у Карпатах. А я знайду чудовий котедж.
 — А дітей ми візьмемо з собою? — майже одночасно запитали обоє.
 — Бінго! — задоволено вигукнула Оксана й плеснула в долоні.
 — Треба ще випити, — видихає Віктор.

Підтримую його пропозицію і підливаю віскі товаришу й собі.
Нарешті, після відвертої розмови, можу трохи заспокоїтися.
«Думаєш, Еміліє, перехитрила всіх? То ми ще побачимо, хто кого!» — масажую скроні пальцями.