ГЛАВА 8

Марк.
Це точно звана вечеря, а не театр однієї акторки? Ось і «клоун» до кімнати завітав!
 Аж волосся на потилиці дибки стало. Як перестати на неї витріщатися?

— Це моя донька, Емілія! — сухо промовляє господар дому, не відриваючи очей від підлоги.
— Вітаю всіх! — вона вмощується на вільне місце, якраз навпроти мене.
— Дуже приємно! — натужно промовив мій батько. Маю надію, він зрозумів, що втягнув мене у справжнісіньку авантюру, та й сам у неї вляпався.
— Еміліє! Це мій колега, бізнес-партнер та близький приятель — Віктор Іванович, його дружина Оксана Михайлівна та їх син… — представляє нас батько «красуні».
— Марк! — закінчую я за нього.

Споглядаю на неї й не можу зрозуміти… Чи то вона навмисне нанесла на обличчя таку кількість штукатурки? Сусідський будівельник явно не дорахується мішка білої шпаклівки. А сидить із таким гонором, наче як мінімум — міс Всесвіт! Мені б її самовпевненості! Одні очі виразні, на блідому, як з того світу, обличчі. Бачив різних, навіть пришелепкуватих, але таких — уперше!

«Тікай, Марку, тікай!» — аж свербить у голові від цієї думки.
«Може, власний проєкт мені не так уже й потрібен?»

Емілія.
— Приємно! Але я все одно всіх не запам’ятаю! — відповідаю, паралельно наколюючи виделкою чималу порцію салату, що опинилася в моїй тарілці.
 — Тату! — починаю пошепки… ну добре, майже пошепки. — Тату… — доки не впевнилася, що він підняв на мене очі. — Це на Марка я мала звернути свою увагу?

Після моїх слів, які, думаю, почули всі, батько спочатку зблід, потім його обличчя густо вкрилося багровими плямами. Не дочекавшись відповіді, я продовжила:

 — То ви, Марку, олігофрен? — із серйозним виразом на обличчі запитую я.

Марк перестав жувати, більше того — навіть рука з виделкою застигла у повітрі. Мій батько почав нервово хапати ротом повітря. Оксана Михайлівна знову закашлялася, спльовуючи воду в серветку.

— У сенсі — мільйонер! — додала я так, наче це одне й те саме.
— Ти мала на увазі олігарх! — виправив мене батько.
— А я хіба не так сказала? — невинно кліпаю очима.

«Напевно, після цієї вечері батько всі статки перепише на кота!»
«Але якщо вже заробляти, то по повній!»

— А ви, Еміліє, чим займаєтеся? — цікавиться Віктор Іванович. Схоже, він перший відійшов від моїх слів.
 — Власне, нічим! — пересмикнула плечима. — Тільки закінчила навчання.
 — А хобі якесь маєте? — ставить чергове питання батько Марка.
 — Ну, як усі дівчата мого віку, витрачаю гроші татуся! — широко посміхаюся й при цьому безсоромно розглядаю його синочка.

— Вона співає… — сухо вимовляє мій батько, ще й досі насуплений та нервовий.

«А що таке? Виявляється, співи — це хобі, а не марне витрачання часу та його коштів на вчителів?»

— Співаєте? Як цікаво! — Оксана Михайлівна навіть серветку відклала. А даремно, я б тримала її якомога ближче до себе. Всяке може статися.
 — Та так, трішки! — сіпаюся я. От співати зараз точно в мої плани не входить. Інакше навіщо вся ця вистава? Заспівати зараз — це все одно, що вистрелити собі в ногу.
 — То, може, виконаєте щось для нас? — продовжує жінка.
 — Ой, та я сьогодні не в голосі! — вмикаю награну сором’язливість.
 — Вона заспіває! — з нотками наказу в голосі промовляє батько й легенько наступає на мою ногу під столом.

«Ну що ж! Як то кажуть, сам напросився! Коли ганьбитися по повній, то хоч з музикою!»

— Якщо всі дуже просять, то добре! — широко посміхаюся.

Прокашлялася, зайняла місце в центрі кімнати, увімкнула на телефоні інструментальну композицію. І почала… Почувши мій голос, сусідський собака за вікном завив, домашній кіт Маркіз спросоння впав із підвіконня й забився під диван. Чесно… я старалася. Старалася не попасти в жодну ноту, та гучно, як тільки дозволяли мої голосові зв’язки, тягнула тенор другої октави. Від мого ніжного та жіночого голосу не залишилося й сліду…

Марк скривився й почав прикладати ліве вухо до плеча. Око батька засіпалося. Оксана Михайлівна опинилася за крок до того, щоб знепритомніти. І лише Сіркові надворі моя пісня подобалася, бо він активно підвивав.