ГЛАВА 7

Марк.

Взагалі не розумію, як я примудрився піддатися на батьківські вмовляння й самовільно припхатися сюди.
 Вечеря у бізнес-партнера!
 Наче вони удвох не можуть зустрітися. То я маю повірити в цю казочку?

Сиджу, як той прищавий підліток, на задньому сидінні батьківської машини. З таким виразом на обличчі, що можна цуценят давити.

Мало мені зараз «пригод» з Інкою, яка вчепилася в мене. Тільки знайомства ще з якоюсь дівкою бракувало для повного щастя!

Впевнений: ці двоє на передньому сидінні вже подумки мене одружили. Як вони там люблять висловлюватися? «З рівнею», «достойною партією»… Що за ницість — так ставитися до вибору людини на все життя! Чи вони думають, що заради грошей я готовий на все? А потім — жити в різних кімнатах і зустрічатися виключно на статусних заходах. Дякую! Я такої долі не те що собі — ворогу не бажаю.

Якби не потребував батьківської підтримки у власному проєкті, навряд чи він узагалі вмовив би мене.
 Допомога в обмін на вечерю. Маленька дрібничка, послуга…

Відчуваю, як настрій стрімко котиться вниз.

— А ось і садиба Олександра Петровича! — урочисто виголошує батько й паркується слідом за господарем, який кермував сусідньою автівкою.
 — А тут досить затишно, — мати скрупульозно починає розглядати все навколо.

Повільно відчиняю дверцята й вибираюся з салону. І завмираю.

Чи то від стресу в мене вже почалися звукові галюцинації, але мені здається, що чую до болю знайомий голос. Той самий — з клубу. Лише на коротку мить. І знову — тиша.

Емілія.

— Як на мене, дуже класно вийшло! — урочисто вигукує Люська, щойно закінчивши чаклувати над моїм макіяжем.
 — Дай поглянути! — прошу й намагаюся вихопити з її рук дзеркальце, яке вона вперто крутить на всі боки, аби тільки я не побачила свого відображення.
 — Шикарно виглядаєш! — знову починає переконувати вона. — Мою бабцю в останню путь проводжали з таким макіяжем.

«Мені лише здається, чи вона зараз глузує з мене?»

— Покажи! — кручу головою, намагаючись бодай краєм ока зловити своє відображення. До речі, зачіску теж робила вона. Якщо, звісно, це можна назвати зачіскою.
 — Все як ти хотіла, Міллі! Та той нахаба після твого вигляду або оголосить себе геєм, аби тільки не одружуватися з тобою, або його батечко шукатиме десь на українському кордоні!

Нарешті вдалося впіймати дзеркальце.

— Трясця! Люсю! Ти що зі мною зробила?! — збентежено й злякано запитала я.

Щоб ви розуміли… мої чорні та, до недавнього часу, виразні брови були ретельно перефарбовані й тепер зливалися з кольором обличчя. А воно настільки бліде, що я дійсно виглядала так, наче щойно зі труни встала. Сіра міль у порівнянні зі мною виглядала б виразніше. На роль Страшка мене взяли б без кастингу!

— Ось! — стягує з себе светрик, явно на кілька розмірів більший. — Надягай!

Якщо на Люсі цей колір виглядає гармонійно, то на мені  лише підкреслює бліду шкіру і так — наче з чужого плеча.

— Еміліє! — чую голос батька, і мене кидає в холодний піт.

— Так, тату! — відповідаю злякано.

«Ой, що зараз буде! Думаю, жити мені лишилося недовго! Я ще довго буду вислуховувати про його ганьбу перед колегою! От би крізь землю провалитися! Але куди подінешся, коли він уже тупцює під дверима?»

— Мерщій виходь! Всі лише тебе чекають! — грізним тоном наказує батько.
— Іду! — пропищала тихо я.
— Ховайся, — шепочу Люсі, щоб її присутність не розлютувала його ще більше.
— Агась! — видає вона й намагається сховатися.

Та це все одно, що сховатися за ручкою від швабри. Є лише надія, що всю увагу тата на себе перетягне мій «супер-макіяж». Одночасно намагаюся зметикувати, чи є в аптечці бодай якісь краплі від серця.

— Я готова, тату! — вигукую й виходжу до нього, швидко причиняючи за собою двері.
— Що це за… — його брови сходяться на переніссі від обурення.
— Що? — вмикаю дурненьку.
— З твоїм обличчям! — вже знервлено продовжує він, намагаючись наздогнати мене на сходах.
— А що з ним? — невинно кліпаю очима. — А-а, ти про мейк! Так це останній писк моди! — пояснюю вже майже біля дверей їдальні.

— Це точно останній писк твоєї моди, Еміліє, і твій теж…— бурмоче тато роздратовано. Та я вже стою перед гостями.

Швидко відчиняю розсувні двері до гостьової. І де тільки сили та відчайдушність узялися!

Нервово хапаю повітря, витираю спітнілі долоні об чорну спідницю до самої підлоги. Бігцем оглядаю всіх присутніх.

І тут — вчорашній знайомий повертається в мій бік. Вираз його обличчя вартий усього. Вишукана пані, мабуть його матір, давиться водою й судомно прикриває рот серветкою. Сивий та поважний пан аж окуляри протер, тільки й того, що зі стільця не впав.

Бачить Бог! Я цього не хотіла! Лише прагнула, щоб мене не впізнали й не видали мою таємницю.