ГЛАВА 6

     Емілія.

     Ох як же ж кортіло заперечити батьку. Сказати щось на кшталт, що якось вже сама впораюся. Що зараз мої думки зовсім не про заміжжя! А ще, що знаю до чого він хилить… буцімто це я, легка нажива для всіляких пройдисвітів, яких тільки й приваблюють батьківські статки. Але ж я не не кидаюся на всіх хто у штанях. Та в мене в мої двадцять років ще й стосунків до пуття не було. 

     Так сталося, що як тільки мені починав у студентські роки подобатися якийсь хлопець, як його наче вітром здувало. Це вже зараз я склала цей пазл і розумію, що без участі батька не обійшлося! А тоді плакала, картала себе, переймалася на рахунок того, що зі мною щось не так. 

     Нарешті, тато сьогодні вирушив на роботу і я видихнула з полегшенням. 

     Звичайно розумію, що мої “самотність” та “спокій” ненадовго! Що цю “домашню вечірку” про яку він так старанно розповідав вранці, ніхто не відміняв. 

     Та від будь-яких роздумів мене миттєво відволік дзвінок на вхідних дверях. І я швиденько кинулася поглянути кого ж це занесло!

     Напевно Люська! А більше нікого охорона не пропустить! 

     Так і є!

- Привітики! - проспівала вона й протиснулась в отвір дверей. - Чому така кисла?

- Не маю приводу для радощів! - пересмикнула плечима я й поманила її за собою.

     У цьому закутку будинка принаймні немає зайвих вух охоронців та прибиральниці, а ще камер відеоспостереження. 

- То що такого сталося? - подала знову голос нетерпляча подружка. 

- Батько запросив свого бізнес-партнера з сім'єю до нас на вечерю! - пояснила я.

- То й що такого! А тобі що з того?

- Що з того!? - обурилася я. - Мій батько оглядини влаштовує! Сам про це натякнув! Сказав, придивитися до їх синочка!

- Може не все так погано? - спробувала мене заспокоїти Люся. - А якщо він виявиться заможним красенем, чому ні?

- Тому ні! - склала руки на грудях. - В мене зовсім інша мрія. Я хочу співати! А не бути черговим проектом батька! Від його гіпер опіки і так вже терпіння ось-ось лусне!

- Ех! - гірко зітхає вона. - Зіграй мені краще щось.

- Ходімо! - приречено відповіла я і ми почимчикували сходами.

     Забралися в кімнатку майже під самою стріхою, де в гордій самотності спочиває старий мамин рояль. 

- Шалена задуха! - вигукнула Люся і спробувала відчинити вікно, яке не відкривалося вже колосальну кількість часу. Але навіть стара рама здалася, хоч і зі скрипом, від натиску і наполегливості подружки.

- Зіграй, нашу улюблену! - попросила вона і я залюбки виконала її прохання. 

     Не знаю, скільки минуло часу. Я грала і наспівувала, Люся слухала, видершись на підвіконня і обійнявши коліна руками.

- Ой! - сплеснула в долоні подружка. - Здається батько твій повернувся… Не сам! Он вже і з автівок своїх повиходили! 

- І ти тільки зараз про це говориш? - спохватилась я, та ще й ледве по пальцях собі не зарядила, так швидко намагалася закрити клавіші дерев'яною кришкою. 

- Та я замріялась, насолоджуючись музикою! - почала виправдовуватися Люська.

- Міллі *(скорочено від Емілії), ти зараз очманієш! Вгадай хто щойно вийшов з автівки? 

- Хто? - злякано запитала і теж почала витріщатися через шибку вікна, вниз на парковку, яка під самими вікнами. 

     “Вгадайте, кого чорти припхали?”

- А він що тут забув? - тільки й змогла видавити з себе я, споглядаючи на вчорашнього хлопця з вечірки. Так того самого, який порвав мою сукню. 

- Ой що буде, якщо він тебе впізнає! 

- Що буде, коли він пробовкається батькові де мене вчора бачив! - аж нудити почало від такої думки. 

- Що ж робити? - Люся почала вимальовувати кола по кімнаті, підіймаючи стовпи пилу з підлоги. 

     Батько заборонив прислузі бувати тут. Та що вже, за це й мене теж по голівці не погладить. 

- А якщо ти скажеш, що захворіла і не прийматимеш участь в цій вечері? 

- І завтра вже буду з самісінького ранку в лікарні на повній діагностиці. Та в те, що я хвора тільки дурень повірить!

- А якщо той учорашній бовдур тебе не впізнає? 

- Тобто це як? 

- Зробимо тобі такий макіяж, що батько рідний не пізнає! Заодно відвадимо непроханого залицяльника!

- Що за дитячі ігри! - зітхнула я. 

- В тебе є ліпший варіант? - надула губки Люся.

- Ні, нажаль жодного! - з сумом констатувала я.

- Тоді мерщій до твоєї кімнати, красу наводити! 

- Вже звучить страшно! - нервово хіхікнула я, і ми вдвох, як ті дрібні крадії почали тихенько навшпиньки пробиратися до моєї кімнати, прислухаючись до кожного шереху.