ГЛАВА 6

Глава 6

Емілія

Ох, як же кортіло заперечити батькові! Сказати щось на кшталт: «Я сама впораюся». Що зараз мої думки зовсім не про заміжжя. А ще — що я чудово розумію, до чого він хилить… Мовляв, я — легка нажива для всіляких пройдисвітів, яких приваблюють лише його статки. Але ж я не кидаюся на всіх, хто в штанях! Та в мої двадцять років ще й стосунків до пуття не було.

Так уже склалося, що варто було мені в студентські роки запасти на когось, як його наче вітром здувало. Лише тепер я склала цей пазл і розумію: без участі батька не обійшлося. А тоді — плакала, картала себе, переймалася, що зі мною щось не так.

Нарешті тато сьогодні вирушив на роботу, і я з полегшенням видихнула.

Звісно, розумію, що мої «самотність» і «спокій» ненадовго! Ту «домашню вечірку», про яку він так старанно розповідав зранку, ніхто ж не відміняв.

Та від будь-яких роздумів мене миттєво відволік дзвінок у двері. Я кинулася подивитися, кого ж це занесло.

Напевно, Люська! Бо більше нікого охорона не пропустить.

Так і є!

— Привітики! — проспівала вона й протиснулася у дверний отвір. — Чому така кисла?

— Не маю приводу для радості, — пересмикнула плечима я і поманила її за собою.

У цьому закутку будинку принаймні немає зайвих вух охоронців, прибиральниці та камер спостереження.

— То що сталося? — нетерпляче запитала подружка.

— Батько запросив свого бізнес-партнера із сім’єю на вечерю, — пояснила я.

— То й що? А тобі що з того?

— Що з того?! — обурилася я. — Він оглядини влаштовує! Сам натякнув: сказав придивитися до їхнього синочка.

— Може, не все так погано? — спробувала заспокоїти Люся. — А якщо він заможний красень? Чому ні?

— Тому ні! — склала руки на грудях. — У мене зовсім інша мрія. Я хочу співати, а не бути черговим проєктом батька! Від його гіперопіки вже терпіння ось-ось лусне!

— Ех, — гірко зітхає вона. — Зіграй мені краще щось.

— Ходімо, — приречено відповіла я, і ми почимчикували сходами.

 Забралися в кімнатку майже під стріхою, де в гордій самотності спочиває старий мамин рояль.

— Шалена задуха! — вигукнула Люся й спробувала відчинити вікно, яке не відкривалося вже бозна-скільки часу. Та навіть стара рама здалася, хоч і зі скрипом, під її натиском і наполегливістю.

— Зіграй нашу улюблену, — попросила вона, і я залюбки виконала прохання.

Не знаю, скільки минуло часу. Я грала й наспівувала, а Люся слухала, видершись на підвіконня й обійнявши коліна руками.

— Ой! — сплеснула в долоні подружка. — Здається, твій батько повернувся… І не сам! Он уже й з автівок повиходили.

— І ти тільки зараз про це говориш? — спохопилася я, ще й ледь пальці собі не прищемила, так швидко намагалася закрити клавіші кришкою.

— Та я замріялася, насолоджуючись музикою, — почала виправдовуватися Люська. — Міллі, ти зараз очманієш! Вгадай, хто щойно вийшов з автівки?

— Хто? — злякано запитала я і теж почала витріщатися у вікно вниз, на парковку.

Вгадайте, кого чорти припхали?

— А він що тут забув? — тільки й змогла прошепотіти я, впізнавши вчорашнього хлопця з вечірки. Саме того, який порвав мою сукню.

— Ой, що буде, якщо він тебе впізнає!

— Що буде, коли він пробовкається батькові, де мене бачив учора! — аж нудити почало від самої думки.

— Що ж робити? — Люся почала вимальовувати кола по кімнаті, підіймаючи стовпи пилу з підлоги.

Батько заборонив прибиральниці тут бувати. Та що вже там — і мені за цей безлад по голівці не погладить.

— А якщо ти скажеш, що захворіла й не підеш на вечерю?

— А завтра вже буду зранку в лікарні на повній діагностиці. У те, що я хвора, тільки дурень повірить!

— А якщо той учорашній бовдур тебе не впізнає?

— Це як?

— Зробимо тобі такий макіяж, що й рідний батько не впізнає. Заодно відвадимо непроханого залицяльника!

 — Що за дитячі ігри, — зітхнула я.

 — У тебе є кращий варіант? — надула губки Люся.

 — Ні, на жаль, жодного, — сумно констатувала я.

 — Тоді мерщій до твоєї кімнати — красу наводити!

 — Вже страшно звучить! — нервово хіхікнула я, і ми вдвох, як ті дрібні крадійки, почали навшпиньки пробиратися до моєї кімнати, прислухаючись до кожного шереху.