ГЛАВА 5

Марк.

Ледве спровадив подругу.
І що це на неї найшло сьогодні?

Чим нав’язливіше вона поводиться, тим більше виникає бажання, навпаки, віддалитися від неї. Відчуваю задуху в її обіймах… Наче Інна перекриває мені кисень.

З її боку це зовсім не про любов. Швидше — бажання отримати мене як клятий трофей будь-якою ціною й попри все. Навіть усупереч моєму стійкому небажанню. Адже на самому початку була умова, яку, до речі, сама ж і запропонувала: стосунки заради сексу! От тільки наш зв’язок швидко трансформувався і вже не нагадував початкову форму. Все зводилося до її бажання, щоб я був виключно з нею.

Нарешті повертаюся до свого будинку.

Наливаю в келих з льодом трішки віскі й зручно вмощуюся в кріслі. Заплющую очі. Щойно зробив це — знову бачу образ тієї співачки. Її голос ніжно лунає, наче плавно тече потічок… Так солодко й хвилююче водночас.

Та гіркий присмак розчарування знову стискає серце.

Добре, не буду приховувати: мав певні наміри. Хотів, якщо не поговорити з таємничою незнайомкою, то хоча б дізнатися, хто вона. Але сталося зовсім не так, як сподівався.

Інна хвостом волочилася за мною, контролюючи кожен мій крок. Своїми діями лише ще раз підтвердила моє бажання покінчити зі стосунками, що перетворилися на задушливі. Я точно не її іграшка. Не той, завдяки кому вона може втілювати в життя будь-які свої забаганки. Не той, кого вона всіма правдами й неправдами потягне під вінець.

Наївна! Думає, що я повний бовдур і не розуміюся на її спробах завагітніти будь-якою ціною…

Зробив ще ковток і поглянув на картину, яку вранці повісив на стіну. На ній намальований витончений силует таємничої незнайомки. Великий чорний капелюх, що приховує обличчя. Лише червоні губи — пристрасні, яскраві, хвилюючі — видніються.

Замовив у знайомого художника, і той так чітко вловив усі тонкощі! До трепету, захоплення, щему в серці.

Хто б сказав, що я, тридцятирічний чоловік, ось так, як хлопчисько, здатен закохатися в чарівну незнайомку, у плід фантазії, у голос… Не повірив би. Покрутив би пальцем біля скроні, назвав би божевільним! А зараз сам божеволію, бо не знаю, чи зустріну колись її знову. Не знаю, хто вона, звідки. Чи публічна особа, яка не бажає, щоб її впізнали. Чи, навпаки, скромна дівчина, яка співає, бо отримує від цього задоволення, і зовсім не планує ставати відомою.

Від невеликої порції віскі м’язи поступово розслабляються, приємне тепло розходиться тілом, яке стає наче ватяне. Все більше занурююся в царство Морфея, а очі самі собою заплющуються.

Скинув сорочку й решту одягу, перебрався у ліжко. Обійняв подушку, уявляючи вже майже уві сні прекрасну незнайомку, і солодко заснув.

Емілія.

— Еміліє! — крізь сон чую голос батька й не в змозі відкрити очі.

Повіки наче з заліза. Ніби й не було того сну, і ночі теж. Вже мовчу про те, що снився той тип із клубу. Він переслідував мене й намагався зірвати з голови мій капелюх. З’явився нізвідки просто на сцені під час виступу.

Дивно! До чого б це?

Чи вірю я у віщі сни? Не знаю. Не доводилося проводити паралелі. Може, тому, що я рідко бачу настільки яскраві й реалістичні сновидіння, щоб пам’ятати їх зранку.

— Еміліє! — стукіт у двері моєї кімнати стає сильнішим.
— Зараз, тату, секундочку! — вигукую у відповідь і спросоння мляво намагаюся знайти халат, який учора кудись пристроїла.

«Нарешті!»

Тягну за рукав, кінчик якого звисає з-під ковдри. Швидко одягаю й відчиняю двері.

— Ти бачила, котра зараз година? — запитує невдоволено, а очима ковзає по моїй кімнаті.

От же його бажання все контролювати та підозрілість! Невже й справді може подумати, що я настільки відчайдушна, що могла привести до кімнати якогось хлопця?

— Ні, тату, не звернула увагу, — відповідаю й чимчикую за ним до кухні.

Отже, досі ще не снідав — уперто чекав мене.

Поглянула на годинник, що висів на стіні.
Нічого собі — пів на одинадцяту! Не дивно, що пішов мене шукати. Рідко дозволяю собі так довго спати. Але ця ніч була іншою: з пригодами, адреналіном і не надто приємними знайомствами. Тому так погано спала, а зранку ледве прокинулася.

— Каву? — цікавиться він.
— Так, дякую, — киваю, а сама не можу позбутися неприємного передчуття чогось, що ось-ось має статися.
— У нас сьогодні гості! — не забарився батько.

«А ось і перший дзвіночок!»

— Гості? — насторожено перепитую я.

Чому в мене така реакція? Бо до нас уже майже сто років ніхто не приходив. Близькі родичі не рахуються, та й то — це було здається сто років тому.

Ця домівка давно перетворилася на келію чи неприступний замок, де мене заточили.

Ну добре! А як же Люся? Чи я забула про подружку?

Звичайно, ні! Вона — єдина людина, якій на легальних правах дозволено інколи бувати в мене. І то — переважно в садку, під стовбурами старих дерев, у невеличкій альтанці. От там наш світ, таємний сховок, де так гарно мріяти й дихати на повні груди…

— Так, гості! — продовжив батько. — Що такого?

«Ну майже нічого!» — додаю про себе, пригадуючи, що після смерті мами його, окрім роботи й бізнесу, взагалі нічого не цікавить.

— І хто це буде? — мружу очі й беру з його рук горнятко з ароматною кавою.
— Мій бізнес-партнер із сім’єю, — відповідає батько та починає якось дивно посміхатися. Виходить у нього так собі — аж занадто натягнуто чи, навпаки, нервово.
— Ну добре! — погоджуюся з його неочікуваною примхою. — А від мене що?
— Присутність… — знову ця посмішка, від якої в мене сіпається око.

А ще закрадається неприємне передчуття, що це все не просто так. Занадто добре я знаю свого «старого» й те, наскільки розвинена його «гостинність».