ГЛАВА 4

Емілія.

Знову він…

Зупиняється навпроти мене з Люсею.

Розглядає мене оцінююче. Погляд магнетичний і водночас важкий. Майже неможливо витримати, щоб не відвести очей, та й не дивитися на нього у відповідь теж не виходить… Вилиці напружені. Темні брови зійшлися на переніссі. Губи стиснуті в одну тонку лінію. Руки глибоко запхав у кишені.

І та сама білявка тупцює поряд. Зазирає йому в очі, встигаючи при цьому ще й підозріло коситися на мене. Так і розкосість заробити недовго…

— Скільки я винен за сукню? — аж холодом віє від його інтонації.

«Брутальний та зухвалий тип!»

— Ніскільки! — знову повторюю те ж саме й намагаюся оминути цю парочку.
— Скільки? — супиться ще більше й у останню мить хапає мене за руку трохи вище ліктя, напевно, щоб зупинити.

«Що? Не звик чути відмову?» — промайнула думка.

А ми вже майже оминули їх: до виходу залишалося не більше трьох-чотирьох метрів. Треба ж було знову на них натрапити! Ще й тоді, коли кожна хвилина на рахунку.

Переводжу погляд з його темних, як сама безодня, очей на руку, що тримає мене.
 — Відпустіть негайно! — вимагаю грізно.

«Кого я намагаюся налякати? Та я наче кролик перед велетенським удавом!»

На моє здивування він виконує.

Швидко розтискає пальці, так наче щойно обпікся. Іншою рукою дістає з кишені гаманець.

Не знаю навіщо, але стежу за кожним його рухом, неначе мені щось загрожує. Наче ми в цей момент тільки удвох і поряд жодної живої душі.

Виймає кілька новеньких купюр по сто доларів і простягає мені.

Автоматично виставляю руку вперед, досі перебуваючи під дією його гіпнотичного погляду.
 — Наступного разу раджу бути уважнішою й не стовбичити під дверима! — кидає в’їдливо наостанок.

Як же гидко стало. Пальці, що щойно стискали купюри, мимоволі розкриваються, відпускаючи ті кляті папірці у вільне паріння.
 — Обов’язково! — відповідаю гордовито, піднявши підборіддя, хапаю Люсю за руку й силою тягну до виходу.

— Ти… ти що тільки-но зробила? — заїкається Люся, щойно ми відійшли на пристойну відстань.
— Не дозволила йому зверхньо говорити зі мною, а ще — принижувати мене! — смикаю за ручку автівки.
 — Але ж навіщо кинула гроші? Чи вони тобі зайві?
 — Навряд чи його кошти принесуть мені користь, лише нагадуватимуть про нього. — відповідаю.
 — А він нічого такий! — мрійливо промовляє Люся.
 — Не помітила, — збрехала я.

Не збираюся зараз вислуховувати улесливі епітети щодо зовнішності того…

«Знову крутяться на язиці геть інші слова… Досить грубі!
                 Поради він ще буде мені роздавати! Краще хай обережніше двері відчиняє, а не «сила є — розуму не потрібно»…»

— Очиська в нього такі темні… — та Люську вже не зупинити.
— А руки! Ти звернула увагу на його руки? Сильні, міцні… — продовжує вона.
— Ні, — натягнуто відповідаю, відвертаючись до вікна.

— Як ти могла не помітити? Він же тримав тебе…

«От вміє вона бути причепою! Люблю її дуже, але інколи Люся явно перегинає палицю!»

— Я помітила його дівчину поряд! — знервовано відповідаю. — А ще його нахабне й зверхнє ставлення! Та він навіть не перепросив, а моя скроня, до речі, ще й досі болить… Я вже мовчу про сукню, яку після того інциденту хіба що в смітник віднести, — вибухаю я.

 — Добре-добре! Чому ти так завелася? — подружка навіть руки догори підняла в знак примирення.
 — Ти кермо краще тримай! — зойкаю я.

А уява вже малює ДТП і розлюченого батька.

Та на щастя ми дісталися моєї домівки без пригод.

— Люблю тебе! — тихо промовляю й обіймаю Люсю. — Вибач, що нагримала на тебе.
— І я тебе! — прошепотіла Люся. — Скоро побачимося.
— Дуже на те розраховую! До речі, Анна сказала, що мій виступ сподобався й дала надію, що він буде не останнім.
— А там назбираємо грошей на студію… — мрійливо відповідає подружка. — І свобода та слава, рахуй, у тебе в кишені!
— Ось! — дістаю з-під светра маленьку сумочку, а з неї виймаю гроші, які мені сьогодні заплатили за виступ. — Нехай будуть у тебе.
— Додам до тих, що вже є, — ховає кошти в сумку.
— На добраніч! — прощаюся й одночасно вибираюся з салону автівки.

Попереду ще шлях у зворотному напрямку — пробратися назад до своєї кімнати через відчинене вікно.

Дослухаючись до кожного шереху, починаю підійматися по залізних гратках. А з думок усе ще ніяк не йде той пихатий бовдур.

«Дивно, що у такого, як він, узагалі є дівчина! Не чоловік, а холодна та бездушна скеля!»