ГЛАВА 2

     Емілія.

- Ти що? Так просто це залишиш? - ніяк не могла вгамуватися поряд зі мною Люся! - Ти бачила того бовдура, та його костюмчик? Як вся моя автівка коштує! Нічого б з ним не сталося, якби компенсував твої збитки! 

- Це все час… Час і нерви! - крокуючи коридором клубу відповіла я.

- Ти занадто добра… І зовсім не вмієш себе відстоювати! - констатує факт подружка.

     Ми б ще довго з нею сперечалися, якби в цей момент нас не перестріли.

- Де тебе носило? Ти що, звільнення мого хочеш? - в’їдливо кидає адміністраторка і вхопивши мене міцно за лікоть хутко тягне в гримерку. 

- А я…? - кидає нам вслід Люся. 

- А Ви… Можете зачекати подругу в залі. Взагалі ми не домовлялися про “групу підтримки”. Можу зробити одне єдине виключення, Вам пощастило! Сьогодні я добра! - поблажливо додає працівниця клубу.

- Ходімо! - знову додає швидкості, та майже тягне мене за собою.

- Я не навмисно…! - починаю виправдовуватися, та слова застрягають у горлі.

- Ще б пак! Так ще вміти треба! Навіть не хочу знати, що сталося, та як ти примудрилась так порвати сукню. - видає Анна *(адміністраторка клубу), перебираючи пакунки з якимись речами вже в гримерці. - Ось це приміряй! - кидає мені прямісінько в руки шовкову, чорну та майже до самої підлоги сукню. 

- Наче нічого! - констатую я.

     Молода жінка років тридцяти зупиняється навпроти і скептично оглядає мене від маківки до самих п’ят.

- Звісно, на такій фігурі будь-яка річ буде виглядати, як ти там сказала - нічого!? 

- І ось цей капелюшок, можна? - нагадую, що про цю умову було оговорено раніше.

- Капелюшок? - кліпає вона очиськами кольору темної кави. - Дивна ти якась! Ну добре! Якщо тобі так треба. Хоч губи нафарбуй червоним.

     Тонкими пальцями піднімає моє підборіддя і відкидає пасма темного волосся назад. Зараз, здається, вперше вона помічає садно на моїй скроні, яке залишилося на згадку від того незграбного здорованя. 

- Щойно не вписалася в одвірки! - лепечу я, щоб та ще гірше про мене не подумала. І так порвана сукня, говорить сама за себе.

- Треба приховати тональним! - зі співчутливими нотками в голосі, продовжила Анна, швидко розмазуючи матуючий крем по моїй шкірі.

- Просто одним місцем відчуваю, як мені сьогодні дістанеться через тебе! - нервово продовжує, а я починаю червоніти.

- Може обійдеться? - з надією додаю.

- Не з нашим щастям! Сьогодні директор злий як… - не встигає договорити, бо дверцята в малесенькій гримерці зі скрипом відчиняються,  з гуркотом вдаряючись об стіну.

- Де її носить!? - гримає пан Станіслав * (директор клубу). - Ще й досі не готова?

- Готова-готова! - вигукує Анна й виставляє мене наперед, а сама наче ховається за мою спину.

- Навіщо цей капелюх? - чоловік швидко ковзає по мені поглядом. - Неповнолітня? - його чорні брови сходяться на переніссі, а гладко виголена голова, починає виблискувати від ліхтарів що розміщені на дзеркалі навпроти.

- Ні-і! - починаю заїкатися. 

- Дивись мені! Хутко на сцену! - прикрикує, і ми вдвох з Анною зриваємося з місця, кидаючись до вихода з гримерки.

- Ну, ні пуха ні пера! - шепоче молода жінка вже перед самими лаштунками, і дає сигнал, щоб шоу починалося.

     Лунає музика, лаштунки розходяться в різні боки, і я опиняюся сама на сцені з мікрофоном в руках. 

      Вдих-видих! Розплющую очі і завмираю!

- Співай! - шипить десь збоку за лаштунками Анна.

     “Досить боятися! Це те до чого я так прагнула!”, - нагадую собі і починаю співати.

     Глядачі затихають. Чути лише, як лунає музика, ллється мій голос і гучно стукає пульс у скронях!