ГЛАВА 2

Емілія.

— Ти що? Так просто це залишиш? — ніяк не могла вгамуватися Люся. — Ти бачила того бовдура, та його костюмчик? Як вся моя автівка коштує! Нічого б з ним не сталося, якби компенсував твої збитки!

— Це все час… Час і нерви! — відповіла я, крокуючи коридором клубу.

— Ти занадто добра… І зовсім не вмієш себе відстоювати! — констатувала подружка.

Ми б ще довго сперечалися, якби в цей момент нас не перестріли.

— Де тебе носить? Ти що, звільнення мого хочеш? — в’їдливо кинула адміністраторка і, міцно вхопивши мене за лікоть, хутко потягла в гримерку.

— А я…? — озвалася Люся.

— А ви можете зачекати подругу в залі. Взагалі ми не домовлялися про «групу підтримки». Зроблю виняток, вам пощастило! Сьогодні я добра, — поблажливо додала працівниця клубу.

— Ходімо! — знову смикнула мене і майже потягла за собою.

— Я не навмисно…! — почала виправдовуватися, та слова застрягли в горлі.

— Ще б пак! Так ще вміти треба! Навіть не хочу знати, як ти примудрилася так порвати сукню, — пробурчала Анна (адміністраторка клубу), перебираючи пакунки з речами вже в гримерці. — Ось це приміряй! — кинула мені просто в руки довгу чорну шовкову сукню.

— Виглядає непогано! — оцінила я.

Молода жінка років тридцяти зупинилася навпроти й скептично оглянула мене з ніг до голови.

— Звісно, на таку фігуру будь-яка річ підійде. – обвела мене заздрісним поглядом.

— І ось цей капелюшок, можна? — нагадала я про свою умову.

— Капелюшок? — кліпнула вона темними очима. — Дивна ти якась! Ну добре, якщо так треба. Хоч губи нафарбуй червоним.

Вона підняла мені підборіддя й відкинула волосся назад. Тільки тепер помітила садно на моїй скроні — згадку про зустріч із тим незграбним здорованем.

— Щойно не вписалася в одвірки! — випалила я, аби вона не подумала ще гірше.

— Треба приховати тональним, — м’якше сказала Анна, швидко замасковуючи кремом подряпину.

— Відчуваю, що сьогодні через тебе мені дістанеться! — пробурмотіла вона, і я почервоніла.

— Може, обійдеться? — несміливо припустила я.

— Не з нашим щастям! Сьогодні директор злий як… — не встигла договорити, бо дверцята гримерки різко відчинилися й грюкнули об стіну.

— Де її носить!? — гримнув пан Станіслав (директор клубу). — Ще досі не готова?

— Готова, готова! — випередила Анна, виставивши мене наперед і ховаючись за спину.

— Навіщо цей капелюх? — чоловік швидко окинув мене поглядом. — Неповнолітня?

— Ні-і! — почала заїкатися я.

— Дивися мені! Швидко на сцену! — прикрикнув він, і ми разом з Анною кинулися до виходу.

— Ну, ні пуху ні пера! — шепнула Анна вже перед самими лаштунками і дала сигнал починати шоу.

Лунає музика, завіса розходиться в боки, і я опиняюся сама на сцені з мікрофоном у руках.

Вдих-видих. Розплющую очі — і завмираю.

— Співай! — прошипіла з-за лаштунків Анна.

«Досить боятися! Це те, чого я так прагнула!» — нагадала собі й почала співати.

Глядачі затихли. Чути лише, як лунає музика, ллється мій голос і гучно стукає пульс у скронях!