В гостях у Дракули

Агата

Густі сутінки стрімко опустилися на Богом забуті землі, здавалося, колись ще жвавого містечка на Закарпатті, яке носило таку ж древню назву, яким здавалося на вигляд —  Давні Мури. Фари мого червоного Chevrolet освітлювали на диво рівну ґрунтову дорогу, яка тягнулася від початку тихого містечка і звивистою змійкою підіймалася вгору — до тих найдавніших мурів, які більше нагадували невисокий, але дуже похмурий замок. Чим ближче автівка під’їжджала до старовинної будівлі закинутого будинку, тим крижаніші мурахи бігли моїм хребтом розганяючи по тілу страх. 

Мабуть, Богдана — раніше, моя університетська подруга, а зараз — кандидат історичних наук, прийняла правильне рішення, коли навідріз відмовилась від цієї поїздки. Місцина видавалась дійсно моторошною. Ні людей, ні машин, ні бодай одного вуличного ліхтаря! Нічогісінько! Лише старі порожні будинки і жодного сліду життя. Неначе вимерло усе живе. Ні, не усе. Я була жива. Принаймні поки що. І я дуже сподівалася, що цього разу не помилилася. 

Він тут. Той, кого я намагалася знайти впродовж шести років, з величезною ймовірністю знаходився саме в цьому будинку.

Я заглушила двигун своєї автівки, і, вхопивши з сусіднього сидіння ліхтарик вийшла у морок. Фари погасли рівно тієї миті, коли грюкнули дверцята. Холодний осінній вітер крижаним подихом вдарив в обличчя, наче попереджаючи мене:

"— Не наближайся, Агато! Не підходь до будинку!"

Проте, я вперто рухалася вперед наступаючи кросівками на об’ємну бруківку, якою була вистелена доріжка, що вела до масивних дерев’яних дверей. Адреналін розривав судини, а серце несамовито калатало у грудях, і саме заради цих відчуттів я наважилась на цю поїздку. 

Ризиковану. Небезпечну, але водночас захопливу, від якої кров застигає в жилах.

Я здивувалась, коли штовхнула важкі двері й вони мені піддалися. Холод моментально пробрався під тканину куртки і, здавалося, що мої легені вкрилися кригою. Я ступила кілька кроків вперед і світло ліхтаря миттєво втонуло у мороці. Гуркіт, що роздався за спиною виявився знаком, і, водночас точкою неповернення.  Тоді я ще не знала, що більше з цього будинку я не вийду… Двері зачинилися…

Я знайшла його. Я відчула його тихий і манливий шепіт, щойно в’їхала в покинуте місто. Це його дім. Його сховок, про який досі ніхто не здогадується, бо всі вважають його мертвим. Або вигадкою. Або давно забутою історією. Але це не так. 

…Шість років тому, в одній з найстаріших бібліотек Львова я познайомилась із загадковим чоловіком на ім’я Демид. Принаймні він так назвався. Тоді я працювала над дисертацією на тему: “Найжорстокіші правителі Трансільванії” і звісно ж, потребувала інформації, якої тоді дуже бракувало. Незнайомець, який володів чудовою українською з легким угорським акцентом вразив мене своїми знаннями і поділився кількома дуже важливими історичними подіями, про які я ніколи раніше не знала. Однак, найбільше мене здивувала його згадка про Влада ІІІ Цепеша ( якого в народі ще називали  “Дракула”) і його тверде переконання в тому, що він досі живий. 

— Ваше припущення немає жодних фактів, які б могли його підтвердити, — сміялась я, дивлячись в глибокі темні очі незнайомця, який володів неабияким даром зачаровувати з першого погляду.  

— Це не припущення Аґато, — вимовив він моє ім’я з особливим акцентом, — це істина.

Демид всміхнувся показуючи свої ідеальні білі зуби і на мить мені щось примарилось… Ікла… Ні, примарилось. 

— До речі, його рештки, які знайшли археологи під час розкопок у монастирі Снагова біля Бухареста 1931 року, і які були передані в історичний музей Бухареста — зникли без сліду. Що ви про це думаєте, Аґато? Кому могли знадобитися рештки давно мертвого князя?

— Уявлення не маю, — відповіла я відчувши, як спиною промайнув холодок. — Я б точно їх не торкнулася, — навіщось додала, ще один раз розсмішивши Демида. 

— У вас випав аркуш, — промовив чоловік вказавши рукою на підлогу і я одразу присіла, щоб підняти його.

— Це не мій… — відповіла я роздивляючись зображення старого кам’яного будинку з трьома гострими, мов списи, вежами.

Коли я підвелася — незнайомця вже не було... Неначе розчинився у повітрі.

Мені знадобилося шість років на те, щоб відшукати цей будинок, в існування якого я майже припинила вірити. Тепер я стояла на холодній підлозі давно забутої людьми будівлі і кожна клітинка тіла чекала на появу його власника.

Демида. Влада. Дракулу. Мабуть, в нього було багато імен і багато подоб. Мені випала нагода зустріти його в образі високого темноволосого і вродливого чоловіка. Проте, яким він був насправді я не здогадувалась. 

Моє тіло стрепенулося, коли світло блідо-жовтих вогнів осяяло просторий хол. Морок зник, лише відчуття, наче хтось дихає вітром в потилицю змушувало мурах танцювати на спині гопака. Мій погляд поповз вгору широкими кам’яними сходами, але там було темно. 

— Навіщо ти прийшла сюди, Аґато? — від низького проникливого голосу з тим самим угорським акцентом, що линув з-за спини, моє серце почало стукати ще швидше. 

Я боялася озирнутися, хоча й розуміла, що мені все одно доведеться його побачити. Адже заради цього я тут.

— Хіба ти не хотів, щоб я прийшла? — мій голос тремтів і відбивався від товстих стін протяжною луною. — Ти сам залишив мені начерки.