РОЗДІЛ 23 "Невже брехня"

Телефон  розрядився   невчасно.   Бачив  дзвінок  від Марини, але відповісти   не встиг.   А  ще  на  неофіційній  зустрічі  довелося  затриматися. Дорогою  додому   заїжджаю  у  цілодобовий  магазин квітів.  Купую  одразу  два  букети: один для мами, яка  вранці  повернулась   за  кордону  та повинна  нас  зустрічати,  і  другий  для  дівчини,  без якої  складно уявити  завтрашній  день. 

 Зупиняю  свій  вибір  на  двох  кардинально різних  варіантах,   щоб   жінки  не  образилися.

Рідний   дім  зустрічає світлом  у  батьковому  кабінеті. Насторожуюсь. Як правило,  мама у  царство  глави  сімейства  навідується  зрідка,  відаючи  перевагу  кухні та вітальні.   Невже  татко повернувся?   Але  ж не  планував. 

 Припаркувавши  машину  біля   будинку,  з квітами  відправляюсь   одразу  у  його  кабінет.  Мабуть,  спрацьовує  шосте   чуття. Найрідніших  людей  застаю за розгляданням  паперів.   Мама  і  документи?   Вкотре  тривога  озивається  в  грудях. 

— Привіт,  з поверненням,  — починаю  з  порогу.  — Як  долетіли? І  де  Марина?

Тато  коситься  на  букети  в  моїх руках,  важко  видихає.  Весь  його   зовнішній  вигляд  свідчить про  невдоволення  рідною  дитиною. 

З нього  переводжу  погляд  на  маму,  і  серце  завмирає від сліз  на  її  обличчі.  

— Мамо,  що сталося? —  роблю  кілька  кроків  уперед,  проте  вона  різко  виставляє  руку,  змушуючи  застигнути  на  місці.

— Не  підходь. Я  не  хочу тебе бачити,  чути  і  розмовляти  з  тобою  після  всього,   що ти зробив!   Ти  розбив  мені  серце.   Як ти міг,  Макаре?

— Стоп. Я нічого  не   розумію,  — хоча  про  що я. Тінь  підозри  підкрадається   до горла  давким  клубком. 

— Не розчаровуй  мене на стільки, щоб зараз обговорювати  в  деталях  твій  підлий  вчинок  з фіктивною  нареченою.  Дорослий,  самодостатній  чоловік  вирішив  погратися  в  дитячі  ігри,  — голос  батька   громом  розноситься    по квадратних  метрах.  Я почуваюсь  підлітком,  який  напакостив  і  тепер не знає,  де знайти  п’ятий  куток  від  батьківського гніву.   — Твоє ім’я  відоме всій  країні,  а  ти вирішив  забруднити  чесну  репутацію  незрозумілими витівками! 

— Я  все  поясню,   — кидаю на стіл кляті  букети, які  тепер  нікому  не  потрібні  та   набираю  повітря  на   повні  груди.  — Так  я  зробив  помилку,  але ми  з Мариною… 

— Навіть слова   не хочу  чути про  цю  шахрайку  у своєму  домі.  Вона сміялась  мені  в  обличчя,  а  за   спиною глузувала  над  моєю добротою. Брала  гроші  за  брехню,   брехню твоїй  рідній  матері. Макар, я  не можу… Моїй  злості  немає  меж. 

— Марина  не брала  гроші.

— Не  брала?  — батько   вибухає гнівом. Він пальцями  судомно   нишпорить  по столі,  і  знайшовши  якісь  аркуші,  театрально  розмахує  ними  у  повітрі.  — Елітна  квартира  з ремонтом  та  меблями,  новесенька  машина  із  салону. Це називається  не брала  гроші?   Та  дівчина, яка  продається  за  матеріальні  цінності    не  достойна  навіть  думки  про  неї.   Гроші! Гроші!  Гроші! Світ  збожеволів  на  грошах. Де ти  знаходиш цих  вертихвісток? Одна  зрадила,  інша   продалася.   Наречені  Ковальського,  і  більше  нічого  додати! 

— Тату,  — я марно  намагаюсь  достукатись  до  його  серця,  марно   намагаюся заспокоїти.    — Я  хотів  позбутись  Дарини, вигадав  історію, а  потім  ситуація  вийшла   з-під  контролюю.  А Марина...  Вона зовсім  інша. У дівчини  складні  життєві  обставини,  ось  вона  і  погодилась  на   авантюру.  До речі,  де вона? 

—  У всіх складна,  — перекривлює  мої  слова  тато. — І всіх  можна  зрозуміти.   Тільки  сину,  ми твої  батьки  й  брехня,  у  яку  ти нас  втягнув  — у  голові  не вміщається.  Вистачить  з нас робити  посміховиська. Ми з мамою   прийняли  рішення.  Островська  звільнена і  більше  ніколи  не з’явиться   у нашому  домі. 

— Ні!

Моя  категоричність   остаточно  виводить  татуся  із  себе.

— Взяла  машину,  зібрала  речі  й   поїхала  твоя  Марина. Мало аргументів? Навіть  не  залишилась,  щоб тебе   дочекатись.   Поспішно втекла,  втямивши,  що   попалась. 

— Я  перепрошую  за свій  вчинок,  але  Островській  я  не  дозволю   піти.   Ви  будете  змушені  вибачити  та  прийняти факт,  що дівчина  мені  не  байдужа. Нехай наші стосунки  почались  з  обману,  нехай   лицемірство  перейшло всі  межі,  але  від свого  щастя  я  не відмовлюсь  і  не  дозволю нікому  його   знищити. 

З цими словами я  вибігаю  в  прохолодну  ніч.   По венах  розливається  лава.    Ні,  моя  Маринка  не  могла  просто так  втекти. Мабуть,   залишила   записку  у спальні,  не  змігши  додзвонитись. 

Я  знову  повертаюсь  у  помешкання.    Стрімголов  біжу   сходинами,  мов  божевільний  нишпорю  кімнатою у  пошуках  доказів.

Та  розчарування  завжди  прикре.   Не знайшовши  жодного натяку  чи  сліду  від  коханої  жінки, я повертаюсь  до машини, біля якої застаю  батька. Він розміреними  кроками  ходить  біля  транспортного  засобу,  в  задумі  потирає  підборіддя.

— Макаре,  зупинись. Не бігай  за ілюзією.  Ця  дівчина  тебе не варта.  Я  дізнався  про  вашу  гру  кілка  днів  тому  й  зумисне  зробив власне  розслідування. Виявляється  її  мати   змінює  чоловіків  як  рукавички. І  на  роботі  втриматися  довго  не  може    через численні службові  романи. Останній співмешканець   взагалі  залишив  її та  дочок без  житла  на вулиці.   У них все складно,  а  ти підвернувся  під  руку  — багатий,  довірливий. Купив  машину  й  квартиру   актрисі за  те,  що обманула  твоїх  батьків.