РОЗДІЛ 22 "Нові реалії"

Наступні  кілька  днів схожі  на казку,  де принцеса  нарешті  знайшла  свого  принца  і  готова  до кінця  життя  кохати його.  Ми цілуємось за  найпершої нагоди.  Вдома, в  офісі,  в машині.    Ховаємось  від  допитливих   очей,  намагаємось  не показувати  свого   щастя,  і  тішимось  миттями,  в  яких  належимо   тільки  один  одному.  Ніч  перетворилась  на  рай  в його обіймах,  день  — на  пекло,  коли потрібно зображати  байдужість  і  зі всіх сил  стримувати  бажання  доторкнутись  чи  просто  поцілувати. 

Для всіх в  офісі  ми — бос  та  підлегла. У межах  будинку  — закохані, де, на  щастя,  немає потреби грати  роль.

 Сьогодні  нарешті  повернулась  за  кордону  пані  Ковальська.  По закінченню  робочого  дня  я  їду  додому  на  таксі.   Макар  відправився  на  зустріч,  та  сказав,  що справиться  сам. Хоч,  як на мене,  причина  криється  в  іншому.   Мій  коханий  просто   хоче,  аби його  вдома  зустріли. Зустріли  по-справжньому,  з обіймами   та  смачною  вечерею. 

У  будинку на  першому  поверсі  повсюди  горить  світло, сповіщаючи  про присутність  повноправної  власниці. Зізнатись  чесно,  я  скучила  за  веселою  жіночкою, яка  на   відмінну  від  рідної  матері,  хоча  б  цікавиться  моїми  справами. З ненькою я  говорила  доволі  давно.  Спершу  я  телефонувала  часто,  та  коли   постійні  настанови  та  звинувачення   безпідставно  сипались  на  мою  голову,   вимикала  з’єднання. Після  однієї  з таких  суперечок  ненька  взагалі  припинила  відповідати  на  дзвінки. Зв'язок  я  тримаю  через молодшу  сестричку.  Від  неї  і  дізнаюся  про справи  вдома. Навіть  після  значної  суми,  отриманої  на  роботі  в  якості  авансу,  мама  не  обізвалась.   Сприйняла фінансову  допомогу  за  належне. 

—  Я  вдома!  — кидаю  з  порогу.  —  Хто  ще є?

У  відповідь  тиша. Глуха,  важка,   тиха.  Тисне  на  голову  і  болить  поганим  передчуттям.   Повторюю, але  щира  та  добра  пані Ковальська  не  з’являється   у передпокої,  не усміхається та  не кидається  цілувати у  щоку  з  численними  розпитуваннями   про   пережитий  день. 

Вішаю  пальто  та  йду  в  глиб будинку. На кухні — нікого.  Невже сталась  прикрість,  чи  матір  коханого  чоловіка  погано  почувається?   Інтуїтивно  звертаю  в   робочий  кабінет,  також розташований  на  першому  поверсі. Якщо  не помиляюся,  у його вікнах  горіло  світло.  Дійсно,  двері   ледь відчинені. 

—  Зайдіть,  —  на  мій стук  відповідає  Ковальський-старший.  Від  несподіванки всередині  все  підплигує. Дрібні  дрижаки  проймають  до кінчиків  пальців.    Чоловік  повинен був  повернутись  не раніше чим  через  десять  днів.  Однозначно  сталось  нещастя. 

Обережно штовхаю  дверне  полотно.  У кабінеті  горить  все можливе світло.   Пана  Ковальського  застаю,  схиленим    за  паперами.   Чоловік має  суровий,  серйозний  вигляд. Його брови стиснуті  на  переніссі,  губи  складені у  вузьку  смужку.  Макар схожий  на  батька  в  хвилини гніву,  тож  боюсь  уявити  масштаби  катастрофи. 

—  Заходьте,  Марино. Ви  дуже вчасно,  — його  льодяний  голос  забирається  чорними  щупальцями  у  самісіньку  душу,  скручуючи  її  у вузлик.

Роблю  крок   й  одразу  натикаюсь  на   заплакані  очі  його  дружини,   яка   сидить  на  дивані  та  тримає  долоню біля  чола.    Я  кидаю  до жінки: 

—  Що трапилось? Хтось  помер?

—  Відійди  від  мене,  зраднице!  — натомість отримую категоричну відмову.  Підлога  пливе  з-під ніг,  бо  я  не очікувала  подібної  реакції.  Що відбувається?  Жінка продовжує:  — відійди  від  мене геть. Взагалі,  геть  з нашого  будинку,  шахрайко!  Як  ти могла  так  вчинити?  Я,  ми  до  тебе  зі  всією  душею. Прийняли  як рідну,  зайвих  питань  не ставили. Хотіли,  щоб  наш  син  був  щасливим,  про  онуків  мріяли… А ти… Підла,  брехлива  змія,  яка  продається  за  гроші,  бруд,  від якого  не  змитись.     

—  Поясніть. Я  нічого поганого  не зробила.   І Макар…  Я  дуже його…

—  Не  влаштовуйте театр, Марино  Вікторівно,  — крижаний  тон   Ковальського  запинає  рот  на пів  слові.  — Вашу аферу викрито.   Ви  шахрайка    й місце  ваше у  в’язниці.    Ви  гарно  постарались,  щоб  заволодіти  нашою  довірою  і  нашими  коштами. 

 Я  спантеличено  дивлюсь  на  співрозмовника. Які  кошти?  Про  що він? 

—  Я  ніколи  не   брала  чужого! 

—  Правда?  — його  брова  скептично повзе  догори. — Документи  переконують  у  зворотному.  На   ваше ім’я  коштом  нашого  родинного  бізнесу  придбана  чимала  квартира  з новесеньким  ремонтом,  меблями,   технікою.  Кілька днів  тому  — машина  із салону. Про  гардероб  мовчу,   це виключно  прерогатива  нашого геніального сина  розраховуватись  з  жінками  шматтям.  Але  до нього  черга  також  дійде.    Що  може пояснити?

—  Це подарунки Макара, — випалюю  на  одному  подиху,  розуміючи  в  якому  хиткому  напрямку  мене несе  попутний  вітер. 

—  Подарунки  чи  винагорода  за  ваші  акторські  здібності?  Це  ж потрібно було   додуматись  вигадати  історію  про фіктивну  наречену,  та  ще й  запросити  на  її  роль  помічницю  з офісу. 

Чоловік  інтенсивно  жестикулює. Він роздратований  і  ця  лють  потребує виходу.  Мені доводиться  приймати  удар  на себе.  Шкода,  мій  коханий  далеко,  він би пояснив,  ми б  разом  попросили  вибачення, ми  б  залагодили   неприємну  ситуацію.