РОЗДІЛ 21 "Обійми мене назавжди"

За вікном  плавно  вальсує сніг. За   дві  години  погода кардинально змінилася. Ясне небо  вкуталось   у  густу  пелену  сірих  хмар, з яких  нещадно  вальсує   лапатий  сніг,  одіваючи  в  охайні  шати дерева  та  дахи  будинків. До ранку  запорошить  землю,  а  поки   білосніжна краса   тоне  під брудними   колесами  автомобілів. Я  крадькома  позираю  на свого водія, свого  шефа,  чоловіка,  з яким  сьогодні цілувалась і  від того серце  повниться    дивними почуттями:  від  радості  до  заперечення реальності.

Там,  посеред  величезного  торгового  залу,  мені  здалось,  що  мій  світ  розбився  на  тисячі  осколок,  поділивши  життєвий шлях на «до» і «після». Я стояла  у його  руках і  хиталось наче   билиночка  на  вітрі. Ноги підкошувалися,  але його міцні руки тримали,  не дозволяючи впасти, втратити свідомість,  розчинитись у чорній  дірі під персональною  назвою «кохання». Мені  нарешті  вистачило  сміливості зізнатись  собі  у  зрадницькому  почутті, що вже давно   оселилось  у   душі,  не даючи  змоги  дихати без його  імені. 

По вигляду Ковальського складно сказати,   які  думки  рвуть  його мозок. Він спокійний,  кутики   вуст  злегка  опущені,      вилиці  розслаблені,  а  сам  чоловік   неквапом  кермує   автівкою.   Я  не знаю   про що говорити,  тому  банально   мовчу. 

— Мені  сподобалось, —  він  різко  розвертає  голову  у  моєму напрямку. — І тобі  також. Не бачу  сенсу  заперечувати  очевидне й  вдавати  наче  ми  не цілувались  й не хочемо  продовжити   запущений  процес. 

— Що   ти маєш на увазі  під  поняттям  «запущений  процес»?

—Ну,  — стенає  плечима. Ковальський  таємниче усміхається,  вільною рукою  бере мою. Гаряча  долоня   приємно гріє.  — Я хочу  знову  тебе поцілувати.

— Просто зараз?

— А що зупиняє?

— Хоча б дорога. 

— О, я  думав,  ти сміливіша.  Гайда  мені  на коліна. 

Не встаю  зойкнути, виставити вперед руки, запротестувати,   натиснути  на  його  моральні принципи, і  взагалі  нагадати  правила  безпеки. 

Одним  махом  сильна   рука  перетягує  мене на  водійське сидіння,  і  при тому   керманич  ні  на   кілометр не збавляє  швидкості. Страх,  що  спершу  паралізує  тіло,   повільно   відступає. Чоловік   дихає  теплом  у шию. 

— А тепер  обхопи  мене руками  й  поцілуй. 

— Першою?

— Маринко,  занадто багато запитань.  Я  водій,    і   згідно з правилами  дорожнього руху  не   можу прояви  жодної іншої ініціативи,  окрім як слідкувати  за  безпекою на  дорозі.

— Ковальський, інколи я розумію людей,  які  називають  тебе мезозавром. 

— Цілуй,  — для  більшої  наочності  чоловік зумисне  подається  вперед,  аби притиснути  мої  ребра до   керма.     Біль змушує  покоритись  та   вустами повернути його на місце. 

Я  несміливо  торкаюсь  губ  Макара.  Вони ніжні, і я боюсь   зачепити  їх своїми  сухими потрісканими, покусаними.  Дотик  виходить  цнотливим,  коротким.

І, звісно, моєму нареченому  не до вподоби.  Чоловік зупиняє  на  обочині, вмикає  аварійні  вогні. Я палаю в  передчутті  нового, бентежного.  Макар  вказівним  та   великим  пальцем  фіксує  моє  підборіддя,  наче наказує дивитись  у сіру  грозу  очей  навпроти.

— Поцілуй мене по-справжньому.  Щоб я повірив.

 Його вигляд   додає сміливості,  темна  пристрасть  в  широко  розкритих  зіницях — бажання, а  руки штовхаюсь  на  гріх.  Я  вкладаю всю  себе  у нього,  дарую,  розчиняючись  без  оглядин.  І не шкодую. Ні  про що не  шкодую.

Нехай  мій  найкращий  друг  став   ворогом, нехай  мама  вважатиме  слабохарактерною  та  меркантильною,  нехай. Середину  наповнює  відчуття  щастя, яке здатна  пізнати   жінка  в  обіймах   справжнього  чоловіка.

Поцілунок  довгий. Коли  легені  розриває  від   болю,  я  легесенько  відсторонююсь  від боса. Макар  не  поспішаючи  відпускати,   пригортає  до грудей,  пестить  волосся, дає  час  змиритись  з  пережитим  моментом. 

Боковим поглядом   кошусь  на скло.   Мабуть,  водії    зустрічного транспорту    вважають нас   не сповна  розуму.

—   Зараз до двох  божевільних  викличуть поліцію,  — вимовляю хриплим  голосом. Мої  пальці продовжують виводити  невидимі  візерунки  по грудях,  котрі  горою здіймають  за кожним вдихом.

—Тоді  поїхали,  — спокійно  відповідає. — Але вдома  навіть  не  намагайся вдати,  що  нічого  не сталось. Я  не  забуду, і ти не зможеш.

Серце  мелькає  у  мертвій  петлі.   Схоже,   вечір  тільки   починається?  Макар, прочитавши  мої думки,  лукаво  усміхається та  допомагає перебратись  на  до себе.  При чому   не втрачає  можливості   дати  ляпаса  по сідницях. 

— Вибач,  сонце. Не  втримався. Точніше  хотів  це  зробити, відколи  ти  переступила  поріг  моєї спальні.     

Я  ошелешено  кліпаю очима. У  боса  давно зароджувались плани стосовно  моєї  скромної  персони, котрі  він  старанно приховував  за маскою  байдужості. Хоча  та маска  інколи  зникала. Особливо  вночі,  у   його   палких обіймах,  коли  обоє забували  бездонну  прірву  між  нами,  про соціальні статуси й  роль  в  житті  один  одного.