РОЗДІЛ 20 "Поцілунок"

Темноволоса  красуня  захоплено  озирається   довкола, блимаючи  величезними, здивованими очиськами  на  новорічний  інтер’єр   торгового  центру, куди приїхали  прикупити  дещо з одягу.  Моя  наречена  повинна   виглядати на всі  сто  відсотків  не  лише  в очах оточення,   а   в моїх  у стінах   будинку.

Останнім часом закрадається думка,  що пора  стягувати з нею пуританську піжаму  і  замість  неї огорнути  струнке  тіло  у тонке, спокусливе  мереживо. За останній тиждень всі   гадки  подібно вихору  вертяться навколо персони  Островської,   при цьому  назвати їх виключно  робочими  нереально  складно.

Про фіктивність  наших стосунків  волію взагалі  не згадувати  й ставлюсь  до угоди, як  до чогось  давно  минулого, забутого,   непотрібного.   Ось так  і  граємо кожний  свою роль. В офісі  — справи. Вдома  також справи, тільки  прикрашені  дрібкою родинного затишку. А над останнім помічниця  постаралась, слід віддати  їй  належне. Тепер наша  спальня  повниться  милими  дрібничками  та  жіночими  аксесуарами  у   вигляді  помад,  гелів, баночок  і колбочок,  які  спершу  гармонійно  містились у ванній  кімнаті,  та  згодом пройшли  ротацію у  нашу  кімнату. Диву дивуюсь, навіщо одній   дівчині стільки косметики,  якщо  без  гриму виглядає  приголомшливо. До речі, з приводу останнього пунктика, того, який  стосується  зовнішнього  вигляду.  Я  почав  ловити  захопливі  чоловічі  погляди, спрямовані  у напрямку  особистої   помічниці. І  десь  в глибині  черствої  душі прокидається божевільна   ревність. На  щастя, Камаєв   попросився  у відрядження за кордон. Інакше  б його  незначні  знаки  уваги  до Марини звели б  мене  розуму.   Здається, Роман  болюче сприйняв  факт  нашої з Мариною гри, хоч  обоє запевняли  про  відсутність    зв’язку  між  ними. Однак, якби  не  було, а  зараз  я  з  Островською,  і  все більше зазираю  на  дівчину, забуваючи  про  її  статус у моєму   житті  та  компанії. Помічниця  приголомшливо   вимовляє:

— Макаре, я  навіть  не  встигла  втямити,  коли прийшла  зима.   А все зовсім скоро  новорічні  свята  постукають у   двері.  Ви організовуватимете корпоратив? 

— У минулому  році  робили. Мабуть,  цьогоріч  рекламний  відділ постарається  влаштувати  відпочинок  для  всіх,  — буденно  відповідаю,  шукаючи  очима  магазин із спортивним  одягом.   Я  намагаюсь  не давати  чітких   пояснень,  бо  минулого  разу  я  проігнорував  відпочинок  з підлеглими. Та  наразі  я  не маю  найменшого бажання  відпускати  Маринку  без нагляду  й  дозволяти   іншим чоловікам  шукати  її  прихильності.

— Мабуть,  піднімемось  на  другий  поверх,  — пропоную. —  там знаходиться  великий  бутик з  необхідними  тобі  речами. 

— Макаре,  — вона  замирає  на місці,  підводить очі,  в яких  читається  і  бентежність,  і  подяка,  і  тепло,  і  ще щось,  про що може тільки  міряти   бажаний  чоловік. — Ти робиш для  мене занадто багато. 

— Припини перейматися  дрібницями.  Повір,  мені  в  радість  і  приємно,  коли ти  усміхаєшся. 

Я  пригортаю  дівчину  до себе,  насолоджуюсь  шаленим серцебиттям  та  теплим  диханням,  що  чіпає   самісіньку  душу.   На повні  легені  вдихаю  аромат її  солодкуватих  парфумів,   гублю  пальці  в  густому,  темному  волоссі.   І байдуже на  думку  оточення,   і  байдуже,  що нас  може хтось  побачити  з офісу, що хтось  закине  відео  у соціальні   мережі  й  наш  секрет  розриють.

— Яка несподівана  зустріч,  — роздається   позаду  знайомий  до відчаю  голос.  Глузливі  нотки ріжуть  мозок  на  дрібнесенькі  частинки. Його власниця  Дарина. Мимоволі  стискаю   зуби,  аби  не розвернутись  і  не вхопити  у смертельну хватку  тонку  шию   моделі.  У її  репертуарі  з’являтись   не в  тому   місці,  і  не в  той  час. 

Марина  виривається  з обіймів  і  відсахується. В її  переляканих оченятах  мелькає  божевільний  страх,  наче побачила  ожилу  примару. 

Я  ж  повільно  розвертаюсь  тулубом  у  напрямку   непроханої згадки  з колишнього  життя.   І стає  зрозуміло,  чому  так  стрепенулась   помічниця. 

Біля  моєї   попередньої  нареченої  похмуріше  штормової ночі  переминається  з  ноги  на  ногу  Камаєв.   Йому  не подобається  картина,  яку  бачить. Мені,  у  принципі  теж. Здається,  зараз  хтось  з власної  доброї волі  повинен  знаходитися  за  межами країни й  дбати  про   стабільність  розвитку  нашого  закордонного  бізнесу.   А  не супроводжувати  стерву  з  великої  букви,  яка  вміє вплинути  на  м’який  характер  мого  хорошого  друга  і  просто  хорошої  людини. Ех, Ромич,  ти  ж  не сліпий?   

— Привіт,  — я  першим    відзиваюсь  з  нашої  насупленої четвірки,  де  бачимо один в  одному  конкурента.  Дивна  штука  життя.  Воно  здатне розвести  по протилежних   боках рингу  навіть   найліпших друзів,  і  поєднати  найзапекліших ворогів.  —  Справді,  дивна  зустріч,   — кидаю  багатообіцяльний  погляд  на  Романа,  який  без зайвих  пояснень  розуміє,  куди   хилю.    

— Привіт, — Камаєв простягає руку  у знак  вітання. Скупо тисну.   Очей  не  зводжу  з Дарини, яка вмити  вмикає  режим  «королеви». Звісно,  у  дорогій   коротенькій  шубі, шкіряних лосинах,  на височезних підборах та  з  макіяжем  переможниці  конкурсу  Міс  Всесвіт,  вона  виглядає приголомшливо  на   фоні  буденного одягу  моєї «нареченої», що нітиться й  на  очах  перетворюється  на  крихітну  сіреньку  грудочку.  У знак  підтримки  обіймаю  дівчину  за  талію.  На щастя,  не скидає  руку,  хоч їй  не приємний  жест  у  присутності  друга дитинства.