РОЗДІД 19 "Минув тиждень"

Ні, я  роблю  величезну помилку,   підпускаючи Макара  близько до свого серця. Роблю  помилку, не зважаючи на слова найкращого   друга  про те,  що я  продалась амбіціям великого  шефа.  Що я  переступила через себе,  зрадила  нашу дружбу. Ромка  психував і  виїхав  з міста.  Я  залишилась  сам на сам  з  проблемами, з  Ковальським,  з котрим   живу  під одним  дахом  тиждень. Протягом цього  часу стало звичкою  засинати та  прокидатись у  його обіймах — теплих, затишних,  рідних. І навіть  обмінюватись  усмішками,  коли  залишаємось  на  одинці,  увійшло  до списку  добрих традицій.  Я впевнено впускаю у свою душу вродливого,харизматичного чоловіка,  якого за межами офісу  називаю  нареченим.

Перші діну було страшно  щось бовкнути  не те при його  матері, видати  у  собі  помічницю  в  холдингу  її коханого сина. А потім  все стало на свої місця. Про роботу  в межах дому  не говориться,  зайві питання  не ставляться. Та, мабуть,  вирішальною точкою  неповернення  в моїй  складній ситуації   з  босом  є його  спроби нас  зблизити. Інакше, як  пояснити сьогоднішню  каву  у  ліжко.  

Я несміливо  позираю  на   переносний  дерев’яний  столик, на якому  красується  дві  чашки з ароматним  напоєм.   Повітря повниться  ніжним запахом,    а  ще запахом  свіжесеньких круасанів  з вишнями.  Не сніданок, а  мрія  принцеси.

Макар, покинувшись  першим  та  принісши у  нашу кімнату  цю смакоту,   сідає на  ліжко поруч  мене.   У вихідний   день чоловік  дозволяє  собі   не  голитись  і  ходити по дому  у широких спортивних штанах,  футболках   чи спортивних кофтах. 

Він   обережно бере один круасан та  подає мені.

— Пригощайся,  смакота  неймовірна.  Їх тільки-но спекла  наша  кухарка за своїм  фірмовим, старовинним рецептом. Раз спробуєш і  будеш постійно їх замовляти. Хоча, вони  випікаються   тільки  для особливих моментів. 

Кінчиками пальців  забираю  випічку. Обережно,  намагаючись не  торкнутись чоловіка. А він зумисне підстерігає, і як тільки   здоба  опиняється у моїх руках, жартома   б’є вказівним пальцем  по носі. 

— Островська, ти  у своїй  обережності не  перевершена.  Смачного!

— Дякую, — бурчу  підніс, поправляючи    ковдру.  — Який знайшовся привід?  

Я  відпиваю  кави, коштую смакоту  і  мружу очі  від  задоволення.  Ранок  починається    неймовірно та  обіцяє  багато  чого нового.

А  коли розплющую  повіки,   ловлю на  собі погляд  Ковальського.  Погляд довгий, проникливий. 

— Чому  так  дивишся?  — не витримую  зорового  контакту. 

— Ти дуже  гарна, Маринко.   Рідке  поєднання  краси  й  розуму. 

— Не  перебільшуй,  — відмахуюсь. Я тягнусь  за  новим круасаном.  Просто  неперевершено!  — Кухар  володіє  пекарським талантом. 

— У нас  всі в будинку  мають якість таланти. Ти, наприклад,  робиш сонячним навіть  похмурий  день. А я вмію виконувати   бажання. 

— Бажання?   — перепитую, подаючись вперед. Репліку  про  свою значущість опускаю.

— Снідай  і  гайда  на вулицю.  Мій сюрприз біля будинку.

Але мене не втримати.  Відкидаю ковдру  на бік  та  прожогом кидаюсь  до вікна. Мов  маленька  нетерпляча  дитина   виглядаю   славнозвісного   новорічного  персонажа.  Нічого  не  помітивши, зітхаю.

— І що хотіла  побачити?  — Ковальський  опиняється  поруч,  обіймає за талію, підборіддям  торкається мого  плеча. За склом  відкривається  неймовірний краєвид на  осіннє,  залляте  останнім  світлим  промінням  холодного сонця, місто. Ще трішки  і землю запорошить білосніжною ковдрою,  скує   крижаним  льодом, а вранці зовсім  не  хотітиметься  вибиратись  з  теплого  ліжечка,   сильних чоловічих обіймів. 

— Не знаю,  — чесно  зізнаюсь.  — Мабуть,  диво. 

— Ти така   доросла  і  віриш в казку? 

— Вірю…казки також вміють оживати. 

Я  ловлю  тепло його  тіла,  насолоджуюсь, бо  моє  персональне диво стоїть за спиною. Блаженний спокій  наповнює  душу. Закриваю очі, ці  миті  найкращі у моєму   житті. Макар   також  не поспішає  відсторонюватися. Мабуть,  так тримаємось один  за  одного вічність.

— Маринко маєш усі  шанси  простигнути  босяком  на  підлозі. Ану  марш у ліжко, або  одягайся і  виходимо з будинку. 

— Я миттю. 

Хапаю у  шафі  джинси, теплий  светр. За звичкою  біжу у ванну кімнату переодягатися.  

Сьогодні  у  помешканні  панує  ідеальна  тиша. Мама  Макара   звечора   полетіла  за кордон  до  свого чоловіка.  Тепер ми двоє  самі собі  господарі. Без пані Ковальської вільніше, проте сумно. Не вистачає  її  позитивного  настрою  і жартів.    

Боса застаю у  передпокої, одягненого у  легку  яскраво-червону  куртку. Чоловікові  пасує колір пристрасті, з ним  молодшає на  обличчі. Він галантно подає  моє незмінне  сіре пальтечко. 

— Пропоную після  прогулянки  поїхати  в  торговий центр  та  придбати  курточку.  Тобі й спортивний костюм знадобився би, і ще дещо одягу.

— У мене  достатньо речей.  Трішки  пізніше  обновлюсь.  Коли отримую  заробітну  платню. 

— Припини,  сонце. Моя  наречена  повинна  виглядати приголомшливо,  насамперед вдома. Для  себе  і  для мене.  І піжама  твоя  мені   трішки набридла. Ти не прихильниця  мережива?