РОЗДІЛ 17 "Вперше"

— Я боявся, що ти передумаєш,  — здавлено говорить Ковальський, коли його машина  зупиняється  біля  одного із   величезних будинків  приватного  сектору, де вчора  побували у ресторані.  Усередині  мене твориться  справжнісінька   буря. Емоції настільки різні,  що  не можу  зорієнтуватись   в просторі й  навіть не чую слів  шефа.  —  Марино,  не тремти. Я  знаходитимусь  поруч,  — його пальці накривають мої та стискають у  знак  підтримки.  Вірю і  в той  самий  час  сумніваюсь.

— Ви подумали,  як  представити  наше  розлучення?   Яким чином  ми повинні  розбігтись  в  різні сторони і  при цьому  зберегти достойне   обличчя? 

— Розберемось.   Поки  необхідно переконати  моїх рідних і  знайомих у  щирості  наших почуттів. 

Я скептично  хитаю  головою.    А Макар  натягає  на  обличчя  незвичну  для  нього маску веселості. 

Величезні ковані  ворота  зачиняють  за автівкою,   створюючи   ефект  закритої пастки. Все,  тепер  однозначно  шляху  назад  немає. 

— Маринко,  усміхнись,  — підбадьорює Ковальський,   витягуючи із багажника  дві валізи. Його  зовсім крихітна  у  порівнянні  з  моєю. 

— Ти  зовсім  не  брав   речей? 

— Частина  є тут.    Після  розриву  з  Дариною  певний  період часу я  жив  з батьками. Звісно,  потім  з’їхав,  не витримавши маминих  співчутливих  поглядів,  — голосно хмикає.  — А загалом  вона  у  мене  дуже  хороша. І впевнений, ви знайдете спільну  мову. 

Я нічого  не  відповідаю,  бо   вчиняю  нечесно відносно  пані Ковальської,  і думку  з  даного  приводу  не  змінити.    

Помешкання  у  родини мого боса  величезне, у  два  поверхи.  Інтер’єр виконаний  у  біло-золотистих  тонах.  Стелі  ліплені, повсюди  дорогі  картини  та   меблі у суто класичному стилі.  Враження,  що наче  потрапила  на  аудієнцію  імператорської  величності. Навіть прислуга  одягнена  в  уніформу  світлих відтінків.    Мабуть,  за гарної погоди, сонце оселяється  у  цих стінах, пробираючись  всередину крізь  великі, завішані  важкими портьєрами,  вікна.  Обережно ступаю  по  мармурній  підлозі  й  озираюсь  по сторонах. Втримати цікавість дійсно складно. 

— Як на мене, мама зробила  все  занадто офіційно. Я   люблю  більш креативні   інтер’єри,  — промовляє Макар стишено і підморгує:  — Тільки  ти  про  це не проговорись. 

— Не знаю, де знайти  недолік.  Проте зізнаюсь, мені також більше імпонують  скромність і  затишок. 

— Ось бачиш, у  нас уже багато спільного. 

— О,  діточки, нарешті  ви  приїхали!

 Мама шефа  швидкою ходою та  з  не підробленою  радістю  на  обличчі  цілує нас  по черзі в  щоки.   Від такої  яскравої  зустрічі  й  теплоти   стає ніяково,  і  я  потуплюю погляд.   Пані Ковальська  відноситься  до тих людей, які  здатні  підкорити серце   навіть  неприступної скали. Відкрита, проста,  щира. 

Небо, що я  роблю? 

— Макаре, віднось валізи на   другий  поверх. Я підготувала твою кімнату. Сподіваюсь,  вам  сподобається. 

— Нам?  — я  ошелешено перепитую. Стривайте, я  не  збираюсь  спати з босом в  одній  кімнаті  чи  ліжку.  У мої  плани  подібні заходи  не входили. Я застигаю на  місці в  ступорі, з широко  розкритими очима. Слова  протесту  застрягають десь в  горлі й  назовні виривається  хрип. 

— Щось  не  так?  — жінка  спантеличено переводить  погляд з мене  на сина.  — Ви ж дорослі  люди, я все прекрасно розумію.

— Та якось…

Не встигаю  заперечити, оскільки Макар   однією рукою  підхоплює валізу, іншою  мене  за  талію  й   оперативно штовхає у   напрямку сходових маршів.

— Марина  хвилюється.   Мамо,  далі  ми самі. Я покажу  коханій  спальню та  будинок.

— Добре, у  такому  разі  обживайтесь. Обід за розпорядком. 

Пані Ковальська  знизує  плечима. На собі  відчуваю  її  допитливі  очі  та  цікавість,  з якою  супроводжує  нас   на  другий  поверх. І лише тоді вона  ховається у  кухні.   Я готова  прибити  Макара Сергійовича!

— Ви! Ти! Ми так  не   домовлялись. Я не спатиму  з вами в  одному  ліжку! У мене принципи!  У мене!

У мене  не було  чоловіка!  Мені страшно! Мені  дико! 

Слова  залишаються  не вимовленими.   Я занадто   обурена,  щоб  видавити   їх із себе. Натомість Ковальський  усміхається  на  всі  зуби. 

— Я  не  хроплю і  не кусаюсь. Можу  тільки  міцно обійняти.

— Що? 

— Жартую! Обіцяю,  не  приставати.  А мамі  слід  віддати належне. Вочевидь,   у тобі  бачить  потенційну  невістку, яка  припала  їй  до серця.  Ось і  намагається  довести  наші  стосунки   до логічного завершення  — одруження. 

—Ні!  — з жахом  вимовляю.  На очі  навертають сльози  через  неправильність ситуації.  Яка з мене   дружина? Я навіть  не цілувалась  нормально, на  побачення   не  ходила. 

— Марино,  чому ти  настільки  мене  боїшся?  — шеф ставить валізу  на  підлогу та  зазирає  у вічі.  — Давно турбує  це питання. Я  тебе чимось  образив?   Так, можливо,  моментами  був  не в  дусі, але щоб настільки тремтіти  у моїй  присутності?  

— У тебе інколи нестерпний  характер.  Ось,  наприклад,  зараз. Чому   не настояв, щоб  мені  виділили  окрему кімнату?