РОЗДІЛ 16 "Коли ніяковієш"

Мабуть, сьогодні  я  збожеволію. 

Неприємності  за  неприємностями падають на мою бідолашну  голову.   Одна  брехня  породжує іншу,  і  ланцюг  змикається  на  моїй  шиї.

— День-два на переїзд,  — вмовкає  батько  дорогого  шефа.   Западає свята тиша, у якій я  шумно ковтаю  клубок   нервів. Ні,  у  подібні  ігри  я  не  граюся.  З мене достатньо.   І квартири у місті   я  не хочу. Точніше хочу,  але не такою ціною. 

— Я  орендую  житло  і  нам цілком  комфортно  буде там.

— Тобто,  ви ще  не живете разом?  — мама  скептично зводить борову. — Я думала сучасні  дівчата  більш відверті. Маринко,  ви  знову  мене вразили. До речі,  пропоную  перейти на  «ти».

— Планували на  днях з’їхатись,  — Макар  затягує  петлю. Все,  тепер  однозначно цілою  не вибратись  з трясовини.  — Але  жити  вдома  у  мої  плани не  входило. 

— Питання  не  обговорюється,  — Ковальський – старший  гепає  по столі  кулаком. — З мене  достатньо  пересудів  за спиною,  і твоїх сумнівних стосунків   зі всілякими  зірковими моделями.  Знайшов   нормальну  дівчину,  — театрально  тикає  на  мене  рукою, — одружуйся. Пора  дітей  няньчити,  а не  однією роботою жити. Найми  помічника,  передай  йому  частину свої  контролів, і  особисте  життя  заграє  барвами веселки. Це наше  останнє слово   і  воно  не обговорюється.

Ось у  кого подався мезозавр.  Старша рептилія не менш  принципова  за  меншу. З такими представниками доісторичних  складно справитись. У чомусь  маму  Макара  шкода.

— Тату,  — бос  намагається  стати в стійку.

— Розмову  завершено. Тож сьогодні  можете   збирати валізи. 

— А якщо нам  не буде комфортно? — мій  писклявий  голос  видається  переляканим.

— Серденько,  —  потенційна  свекруха   подається  вперед, дарує  лагідну усмішку.  — Вам  ніхто  не  заважатиме.  Ми з  татком  бажаємо  нашому  синочку  тільки  щастя. І,звісно,  поважаємо  його  вибір.  Не відмовляйте,  нам, будь ласка.

Здається  в  очах навпроти   спалахують дрібні  сльозинки. 

Хіба  можна  заперечити? Моє  добре серце  робить прокол.  Вкотре  за сьогодні. 

Решту  вечора  проводимо  за  легкою  розмовою, у якій  Ковальські  здебільшого згадують минуле, початок справи.

Ресторан  полишаю  з  важким  тягарем  на плечах, відчуттям  приреченості  й  неправильності.

 Купа  помилок  таранить  совість  і  мучить  бідолашне серце, яке  розривається  на частини. 

Я погодилась  грати  наречену  боса.  Я погодилась  жити  з  ним  під  одним дахом.  Небо, я  погодилась  мешкати  у   будинку  його  батьків. Гіршої  комбінації  годі  придумати.  А ще  потрібно виплутатись перед мамою. Як пояснити, що я у кращому  випадку  полишаю  рідні стіни на  три тижні? Макар наче   читає   невеселі  гадки:

— Вирішуєш, що сказати  вдома?

— Ага,  нічого  адекватного  не  спадає на думку.

— Поясни, що їдеш у відрядження  в  інше місто. Ми пересуватимемось  моєю машиною, тож не   повинні  перетнутись. 

— У мами  є надійний  шпигун  — Ромка. 

— Мда,  з  ним  все ускладнюється. Та  я  сам  поговорю з Камаєвим  і  спробую пояснити. 

Зупиняюсь біля  автівки  боса, різко розвертаюсь  та  замалим не налітаю  на його  груди. 

— Рома — мій  друг  дитинства.   Мабуть,   ліпше я.

— Чоловікам  легше знайти спільну мову. Я  переконаю.  Крім  того, я   повинен  стовідсотково  бути певним, що  ніхто не  підірве  мій   задум.  Сідай  у  машину, ти зовсім  замерзла. 

На  вулиці  зимно. Ближче  до ночі  вітер   прокинувся  і  з новою  силою взявся  вальсувати  містом. Пронизливо  гуде у  голому  гіллі  дерев,  проймає   до кісток,  куйовдить волосся.  І потроху освіжає  мозок. У світлі  ліхтарів   роздивляюсь  боса.  Він красивий, мрія  жінок,   тугий гаманець  і   перспективний   холостяк.   Можливо, якби я  була  рівною  його  статусу,  то  раділа  можливості   спробувати свого  щастя.  Мене ж  життя  ставить у  нерівні рамки. Я  лише актриса,  яка  за роботу  отримає  гарну  плату  у  вигляді квартири. 

— А може послати  все  до біса? 

— Ні, назад дороги немає.  Сідай і  не  бичуй  нагайкою свою совість. Сприймай все як  можливість   досягнути чогось  кращого. 

— Ти вважаєш мене  цинічною брехухою,  що погодилась   прикинутись   нареченою за  чималі  гроші?

— Гроші  — це засіб, який інколи потрібно ставити  за ціль.  Буває, я  також так  роблю. І в таких випадках  намагаюсь  не  заглиблюватися    у моральний  зміст  понять.  На жаль,   я  не все зробив  правильно,  але  є як є.

— Не скажу,  що ти мене  заспокоїв.  Мабуть, вже вранці повідомлю мамі   про переїзд.

Від самого слова  «переїзд» у  голові  вистукують  молоточки,  а  нутрощі скручуються  у  тугий  вузол. Так  жахливо мені  давно  не було. 

— Ти  їдеш у відрядження?  — недовірливо  запитує мама,  коли вранці-рано  наступного  дня я  берусь  складати речі  у  валізу. Уявлення  не  маю, що необхідно брати  в  будинок  Ковальських, тому  у  сумку скидаю все  підряд.  — І на скільки часу?  Судячи  зі   зборів  — надовго.