РОЗДІЛ 15 "Макар. Ідеальний варіант"

Мабуть,  світ для  нас  зупинився.  Люди вийшли, а  ми залишились. 

Сказане подіяло  на мою  колишню дівчину і  майже  дружину.  Гордість   та  пиха  вмить  злетіли   з порцелянового личка, яким я  так  любив милуватись.   Колись… Два місяці  тому  Дарина знайшла  мені  заміну, сплутавшись  з  продюсером, що за гроші  її батьків  та тепло у  його ліжку  обіцяв  з відомої  моделі зліпити зірку  кінофільмів.     Я застав  їх випадково,   у своїй  квартирі, де сподівався  виховувати  наших дітей.   О,  серце  робить  кульбіт.   Картинка  постає  перед очима,   наче все відбулось вчора, і  я  знову  переживаю  пекучий  біль  в  грудях. 

А кілька днів тому Нідзельська  намалювалась  на  моєму  горизонті  й  попросила  вибачення. Довго  вмовляла, клялась у  коханні. 

Я  замалим  не скрутив  їй  шию, випхавши  геть  зі  свого  життя.  Та   хитра  змія завдяки  своїм   близьким  дізналась  про сьогоднішній  аукціон  й  вирішила  використати  ситуацію.  Шкода,  не врахувала,  що можу  бути  не  один. 

Островська  — справжнісінька  знахідка  для  постійно   зайнятого боса.  Останнім часом  ми  зблизились  і  я вирішив посвятити  її в певні  аспекти свого  життя  за  межами  офісу.  Так би мовити, за додаткову  оплату   і у позаробочий  час.

Стоп! Я сказав  «наречена»?

Мозок  швидко  прокручує  ситуацію  назад.  Так, я   вимов  те, про що ніколи навіть подумати не міг.

— Наречена?  Вона? — Дарина  зривається. Дівчина  демонстративно  зображає  на  обличчі  маску  зневаги, швидко  розвертається  та  йде  геть.

— Ну, знаєте! — Леоніда також оголошує  претензії, на які, у  принципі,  не має  жодного права.  Ось  мене завжди дивують люди, котрі  власні  помилки  намагаються  списати  на інших. Так  і  хочеться крикнути вслід  сімейству  Недзельських, що це мене зрадили напередодні  весілля,  що це я  досі  зализую рану  й  не бажаю  бачити  поруч  іншу жінку, що  я  врешті-решт  заслуговую  на   особисте щастя. 

Колючим  поглядом проводжаю  колишніх майже родичів. Проводжаю й  дослухаюсь  до власних відчуттів. Образа  болить,  але, здається,  серце  вже не  обривається  і  не  летить у височінь  поруч  з  Дариною. Мабуть,  трохи пройшло.

До реальності  повертає голос  мами. Ніжний  і спокійний,  він  наче свідчить, що  нічого жалкувати  за  минулим. 

— Несподівано,  діти. Дуже несподівано.  Ой, Мариночко, ви зовсім  зблідли.  Серденько,  мені так  соромно  за похресницю.  Вибачте.

Ненька  метушиться  біля моєї  помічниці, щебече  ніби біля рідної. Схоже, дівчина  їй сподобалась  і вона  не збирається  давати нам  спокій. 

— Мені потрібно умитись, — тремтить Островська.  — Я  відійду  у вбиральню. 

— Макар тебе супроводить. Щось  ти зовсім маєш кепський вигляд. Синочку,  ну чому  ти застиг?

Переводжу  погляд  на помічницю  і перше, що відмічаю — бентежний страх у  великих,  глибоких очах.  Вона  спантеличено свердлить мене очима, в яких  немає  нічого хорошого. 

Небо, якось  потрібно викрутитися. Та  мама   біжить  далеко  попереду  і  вже розглядає   мою помічницю  як  потенційну  маму своїх онуків. 

— Дарина  мене відверто бісить,  — бурчи   вона. — Ми з її мамою  давні подруги, а  наші  чоловіки  пов’язані  бізнесом.  Хоч-не-хоч  доводиться  спілкуватися.  Моя  б воля…

— Мамо,  ми  зараз повернемось,  — я  хапаю Марину  під лікоть  та відводжу  вмитись. Помічниця  покірно йде поруч  на  ватяних ногах. Кожнісінький  крок  дається   важко,  немов  плентається на  страту.

Мозок  відчайдушно аналізує  інформацію і я  знаходжу  у  новоспеченій  нареченій більше плюсів  ніж мінусів. І так… Переконавшись у твердості  моїх намірів,  Недзельські   дадуть  спокій марній   вигадці знову звести  мене  і  Дарину разом. Ну,  пограє Марина  трішки роль нареченої,  а пізніше  залишиться  простою  помічницею.  Сама ж казала, що вільна і  хлопця  немає. Тоді,  біля лікарні,  коли тримав   її,  худорляву  та легку мов  пір’їнка,  на своїх руках.   

За нашими спинами двері  вбиральні  із шумом зачиняються. Дівчина  одразу кидається до води, набирає  повні  пригорщі та  хлюпає на  щоки.   Відриває  паперовий  рушник, обтирає краплини.   Бліда,  мов  тільки –но зустрілась із  самою  смертю.  

— Марино, нам  слід поговорити,  — я  намагаюсь  висловлюватись  впевнено,  безкомпромісно.   Якщо вона  впіймає  нотки  мого вагання,  то ні  за  що  не  погодиться  на  авантюру. Моє слово не горобець,   я  кров  з носа  повинен його  виконати. 

— Що  це було, Макаре Сергійовичу?  — її погляд  намацує мій  у величезному  дзеркалі.  Я стою за спиною, тож зчитую  емоції з її обличчя  у   зображенні. 

— Ситуація  вийшла  з-під контролю. 

Не  бачу  сенсу ходити  навколо проблеми й  приховувати минулі стосунки  з моделлю.   Марина  не дурна  дівчинка  й  давно склала  пазли докупи.

— Але я  не ваша  наречена і ніколи  нею  не буду.   Як ви  збираєтесь  далі викручуватись? 

Западає довга  мовчанка. У повітрі  витають  найвищі  показники  напруги.   Я  підбираю  необхідні слова. 

— Марино,  мені  знову потрібна  твоя  допомога.   Ти  прекрасно  розумієш,  що відступити   я  не можу.   Всього   трохи побудь у  ролі  моєї нареченої.